— …ми самi, — докiнчив Дон, немовби звертаючись до натовпу слухачiв, що сидiли навколо.
— Ми навiть не повиннi вiдповiдати перед самими собою, якщо не вiдчуваємо такої потреби… i, зрештою, в безвiдповiдальностi теж немає нiчого поганого. Але бiльшiсть iз нас визнає за цiкавiше розумiти, чому ми дiємо так, а не так, чому робимо саме такий вибiр — чи то волiємо спостерiгати за птахами, чи наступити на мураху, чи робити заради грошей те, чого б нам не хотiлося робити. — Я трохи покривився. — Це надто довга вiдповiдь?
Дон кивнув головою.
— Трохи задовга.
— Гаразд… Як же можна вразити свiт?… — Я викотився з-пiд лiтака й прилiг перепочити в затiнку крил. — А що, як я дозволю свiтовi жити на його розсуд, а собi дозволю жити на власний розсуд?
Дон знову кивнув i нагородив мене радiсною i гордою усмiшкою.
— Оце ти сказав як правдивий Месiя! Просто, недвозначно, стисло й водночас начебто не вiдповiвши на запитання, аж поки хтось не завдасть собi клопоту добре помiркувати над цим.
— Ану випробуй мене ще. — Як приємно було усвiдомлювати, що мiй мозок працює точно i справно.
— Учителю, — сказав Дон, — я хочу, щоб мене любили. Я людина добра, з тих, що ставляться до iнших так, як хотiв би, щоб вони ставились до мене. А проте я досi не маю жодного друга й почуваю себе самотнiм. Як ти вiдповiси на таке?
— Здаюся, — сказав я. — Не маю i найменшого уявлення, як на це вiдповiсти.
— Що?
— Дещиця гумору, Доне, щоб пожвавити вечiр. Невинна змiна ритму, ото й тiльки.
— Пожвавлювати вечiр теж треба обережно. Проблеми — це не жарти й забавки для людей, якi прийшли до тебе, якщо вони не високорозвиненi iстоти, бо тi знають, що вони самi собi месiї. Ти маєш вiдповiдi, отож давай їх. Тiльки почни казати їм оте своє «здаюся» — i ти побачиш, як швидко гурт може припнути до стовпа i спалити людину.
Я гордовито випростався.
— Шукачу, ти прийшов до мене по вiдповiдь, i я даю тобi вiдповiдь: тут Золоте Правило не дiє. А що, якби ти зустрiв мазохiста, котрий чинить iншим те, чого б вiн бажав собi? Чи шанувальника Крокодилячого Бога, що палко жадає честi бути вкинутим живцем до ями з крокодилами? Навiть самаритянин, з якого все й почалося… як зродилась у нього думка, що знайдена ним край дороги людина потребувала, аби вiн змастив олiєю її рани? I коли той чоловiк за своїм мирним дiлом i сам зцiлився духовно i дiстав вiд нього втiху — що тодi?
Як на мене, все це звучало переконливо.
— Навiть якби Правило змiнити таким чином:Роби iншим те, чого вони самi собi хочуть, —то нам не дано знати, як хтось, крiм нас самих, хоче, щоб йому зробили. А що насправдi означає Правило i як чесно ми його застосовуємо — на це є така формула:Роби iншим те, що тобi самому до вподоби їм робити.Пiдходь з цим правилом до мазохiста — i тобi не треба буде бити його батогом, бо саме цього вiн хоче вiд iнших. I не доведеться кидати крокодило-поклонника в яму до крокодилiв. — Я поглянув на Дона. — Надто велемовно?
— Як завжди, Рiчарде. Ти втратиш дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї, поки не навчишся говорити коротко!
— А що поганого, як я i втрачу дев’яносто вiдсоткiв своєї аудиторiї? — пальнув я у вiдповiдь. — Що поганого, як я втрачу i всю мою аудиторiю? Я знаю те, що я знаю, i кажу те, що кажу! I якщо це не так — отодi вже справи дуже кепськi. А повiтряна прогулянка коштує три долари готiвкою!
— Знаєш що? — Шiмода пiдвiвся, зчищаючи з джинсiв сiно.
— Що? — нетерпляче запитав я.
— Ти щойно успiшно завершив курс навчання. I як воно тепер — почувати себе Учителем?
— Я з бiса розчарований.
Дон поглянув на мене з посмiшкою, що не пiддається визначенню.
— Звикай до цього, — мовив вiн.
Крамницi металевих виробiв завжди мiстяться в довгих будiвлях, i полицi там неначе йдуть у вiчнiсть.
Я вишукував потрiбний менi товар у темнiй глибинi полиць такої-от крамницi Гейворда. А потрiбнi менi були гайки на три восьмих дюйма, болти та пружнi шайби для хвостового костиля «Флiта». Тим часом Шiмода терпляче тинявся по крамницi, бо, певна рiч, нiяких металевих виробiв не потребував. Уся економiка збанкрутувала б, подумав я, коли б усi були такi, як вiн, i виготовляли все потрiбне з уявних форм i самого повiтря, а механiзми ремонтували без запасних частин, не докладаючи рук.
Нарештi я знайшов пiвдюжини потрiбних менi болтiв i перенiс їх до каси, де господар розважався негучною музикою. «Зеленi рукави» — мелодiя, що щасливо супроводила мене змалечку, тепер звучала на лютнi, музика якої долинала з прихованої стереосистеми — дивини для мiстечка, що мало чотири сотнi населення.