Выбрать главу

— По-моєму, тодi це буде чи не найщасливiша планета в цьому куточку галактики, — вiдказав Шiмода.

— Пане, навряд чи я хотiв би, щоб мої дiти почули оцi вашi розумування.

— А що вашi дiти волiли б почути?

— Якщо всi ми вiльнi робити те, що нам заманеться, тодi й я вiльний прийти на оте льотне поле з рушницею i розтрощити вашу дурну довбешку.

— Авжеж, ви вiльнi зробити це.

Лунко клацнула кинута на важiль трубка. Тепер десь у мiстi був щонайменше один розлючений чоловiк. Iншi, в тiм числi й розлюченi жiнки, i далi проривалися на зв’язок: на пультi свiтились i мигтiли всi лампочки.

Зовсiм не доконче все мало обернутися отак. Шiмода цiлком мiг висловити те саме, але в iнший спосiб, не заїдаючись iз слухачами.

У менi нуртувало те саме передчуття, яке виникло отодi i в Трою, коли натовп розпався i оточив Дона. Було цiлком зрозумiло, що нам час забиратися геть iз тих мiсць.

Тут, у радiостудiї, Посiбник був безпорадний.

Якщо хочеш жити вiльним i щасливим життям, ти маєш пожертвувати нудьгою. А це не завжди легка жертва.

Джефф Сайкс повiдомив усiх i кожного, хто ми такi, i що нашi лiтаки стоять на полi Джона Томаса на дiлянцi 41, i що вночi ми спимо пiд крилами своїх машин.

Я вiдчував, як накочуються хвилi гнiву мiсцевих жителiв, охоплених страхом за моральнiсть своїх дiтей та тривогою за майбутнє американського способу життя, i це аж нiяк не викликало в мене захвату. До закiнчення передачi залишалося пiвгодини, а справи йшли тiльки на гiрше.

— Знаєте, пане, я думаю, що ви просто дурисвiт, — заявив наступний абонент.

— Звiсно, я дурисвiт! У цьому життi всi ми — дурисвiти, всi ми вдаємо iз себе щось таке, чим насправдi не є. Ми — не тiла, що тиняються по свiту, ми — не атоми й молекули, ми — езнищеннi безсмертнi iдеї Сущого, незалежно вiд того, що ми там собi мислимо…

Вiн мав би перший сказати менi, що я вiльний покинути його в разi незгоди, та вiн би тiльки посмiявся з моїх побоювань, що розлючений натовп iз смолоскипами в руках уже чатує бiля наших лiтакiв, щоб пiддати нас суду Лiнча.

18
Не бiйся розлук. Прощання неминуче перед тим, як зустрiтися знову. I нова зустрiч, за швидкоплинну мить чи за низку життєвих термiнiв, напевне настане для тих, хто є друзями,

Опiвднi, перед тим, як з’явилися першi пасажири, Дон зупинився бiля крила мого лiтака.

— Ти пригадуєш, що ти сказав, коли збагнув мою проблему: що нiхто не слухатиме мене, хоч би скiльки чудес я звершив?

— Нi.

— А взагалi, тi часи пам’ятаєш, Рiчарде?

— Ну звiсно, що пам’ятаю. Ти мав тодi такий самотнiй вигляд. Раптом, нi з сього, нi з того. А от що я тодi казав, не пригадую.

— Ти сказав, що коли я залежу вiд того, чи уважно слухають мене люди, то й моє щастя залежить вiд когось iншого. Ось те, чого я прийшов сюди навчитися:не має значення, чи я спiлкуюся, чи нi.Я обрав увесь цей життєвий термiн, щоб подiлитися з ким-небудь таємницею методу, за яким збудовано цей. свiт, але я мiг обрати його й задля того, щоб нiчого не сказати. Сущому не потрiбно, щоб я повiдав людям, як воно дiє.

— Це очевидно, Доне. Таке я мiг тобi сказати.

— Красно дякую. Я знайшов думку, дiйти якої менi коштувало цiлого життя, це, сказати б, пiдсумок усього, а вiн кидає: «Це очевидно, Доне».

Вiн засмiявся, але водночас i посмутнiв, i в ту мить я не мiг пояснити чому.

19
Мiра твого неуцтва дорiвнює глибинi твоєї вiри в несправедливiсть i трагедiю. Те, що гусiнь називає кiнцем свiту, Учитель називає метеликом.

За день перед тим Посiбник давав самi застереження.

Якусь хвилю це був звичайний собi невеличкий гурт людей, що чекали своєї черги полiтати. Лiтак Шiмоди пiдрулив до них i плавно зупинився. Пасажирiв обвiяло вихорем вiд пропелера. Я спостерiгав цю повсякденну сцену з верхнього крила «Флiта», де заливав бензин у бак. А наступної митi розлiгся схожий на вибух звук, неначе лопнула шина. Натовп теж наче вибухнув i кинувся навтьоки. Та шини «Тревел-ейра» залишилися цiлiсiнькi. Як i ранiше, торохкотiв на холостих обертах мотор. Але в перкалi пiд пiлотською кабiною зяяла дiра, з фут завширшки. Шiмоду притиснуло до протилежної стiнки, голова його впала на груди, тiло було нерухоме, так нiби вiн нагло помер.

Менi вистачило кiлькох тисячних часток секунди, щоб збагнути: Дональда Шiмоду пiдстрелили, — i ще мить пiшла на те, щоб вiдкинути канiстру, зiскочити з крила й побiгти до нього. Це скидалося на епiзод з кiнофiльму чи любительської вистави: чоловiк з рушницею чимдуж бiг разом з усiма так близько вiд мене, що я мiг би зарубати його шаблею, коли б мав її. Тепер я пригадую, що в ту мить навiть не звернув на нього уваги. Я не був нi розлючений, нi приголомшений, нi нажаханий. Єдине, що тодi важило, — якнайшвидше добiгти до кабiни «Тревел-ейра» i поговорити з моїм другом.