Вiн пiдiйшов iз своїм кухликом i став бiля пропелера.
— Як вам треба?
— Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук.
Коли хтось крутить пропелер «Флiта», вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запускається. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв — усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.
У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна «Флiт» знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П’ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать… ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показує пальцем цей чоловiк — на пiвденний захiд, супроти вiтру.
Ще три хвилини лету, i ми виписуємо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слонової кiстки серед моря м’яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.
Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками «Флiта», мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.
На ґанку з’явилася жiнка у бiлому фартусi поверх блакитного плаття, замахала руками. Чоловiк помахав їй у вiдповiдь. Згодом вони захоплено говоритимуть промiж себе, як добре бачили одне одного крiзь небеса.
Нарештi старий озирнувся i кивком голови дав зрозумiти, що з нього досить: мовляв, дякую, можна повертати назад.
Я зробив широке коло над Феррiсом — хай знають про нашi польоти — i по спiралi пiшов на зниження до сiножатi, щоб показати мiсцевому люду, де саме вiдбувається дiйство. А коли я, заклавши крутий вiраж над кукурудзяним полем, уже заходив на посадку, назустрiч менi шугонув угору «Тревел-ейр» i одразу ж узяв курс на ферму, над якою ми щойно пролетiли.
Якось я лiтав з групою — таким собi повiтряним цирком, що мав у своєму складi п’ять однотипних лiтакiв. I тепер мене на мить охоплює пам’ятне вiдтодi вiдчуття спiльного дiла: один лiтак з пасажирами вiдривається вiд землi, а iнший приземляється.
Грунту ми торкнулися м’яко, з глухим поштовхом, тодi пiдрулили до вiддаленого краю поля, ближче до путiвця.
Двигун замовк, чоловiк розстебнув ремiнь безпеки, i я допомiг йому вилiзти з кабiни. Вiн витягнув з кишенi комбiнезона гаман i, похитуючи головою, вiдлiчив доларовi банкноти.
— Оце таки прогулянка, синку!
— Атож. Ми торгуємо чесно.
— От хто торгує, то це твiй друг. — Он як?
— Ще б пак. Цей твiй друг продасть попiл самому дияволу. Ладен закластися, що продасть.
— Чому ви так думаєте?
— Через дiвчисько, звiсно. Щоб моя онука Сейра полетiла в аеропланi?! — Говорячи, вiн спостерiгав, як «Тревел-ейр» далекою срiблястою цяткою в повiтрi кружляв понад фермою. А говорив таким тоном, яким розважливий господар вiдзначив би, що на сухiй галузцi на його подвiр’ї раптом з’явився цвiт i водночас достигли яблука. — Сейра вiд самого народження до смертi боїться висоти. Аж криком кричить. Просто нажахана. Та вона радше голими руками полiзе в осине гнiздо, анiж на дерево. I на горище драбиною не пiднiметься, хай навiть повiнь заливатиме подвiр’я. Ця дiвчинка чудово дає собi раду i з машинами, i з тваринами. Але висота — то для неї мов кара господня! I ось маєте — вона в небi.
Потiм вiн пригадав давнi часи, коли до них навiдувались гастролери з Гейлс-берга i Монмауса, як лiтали вони на бiпланах, достоту таких, як нашi, i виробляли на них усiлякi карколомнi штуки в повiтрi.
А я спостерiгав, як далекий «Тревел-ейр» збiльшується в розмiрах, як знижується над полем по спiралi, як закладає вiраж такої крутизни, на яку я б нiколи не наважився, маючи на борту дiвчинку, що боїться висоти, як лине над кукурудзяним ланом, над дротяною огорожею i торкається сiножатi, приземлюючись на три точки, — менi аж дух забило, коли я це побачив. Певно Дональд Шiмода не один рiк вiдлiтав, перш нiж навчився саджати свiй «Тревел-ейр» у такий спосiб.
Лiтак пiдрулив до нашої стоянки. Пропелер м’яко клацнув i завмер. Я пiдiйшов до нього впритул i пильно оглянув. Анi слiду жодної комахи. Найменшої мушки не знайшлося, щоб загинути вiд лопатi завдовжки вiсiм футiв.
Я кинувся допомагати — розстебнув ремiнь, вiдчинив дверцята передньої кабiни i показав дiвчинцi, куди ставити ногу, щоб не продавити перкаль на крилi.
— Ну як, сподобалось? — запитав я. Вона не звернула на мене нiякої уваги.
— Дiдусю, я не боюся! Я не злякалася, правда? Наш будинок — начеляльковий, iмама менi помахала, а Дон сказав, що боялась я тому, що колись впала й померла, а тепер я бiльше не повинна боятися! Я теж стану пiлотом, дiдусю. У мене буде аероплан, i я сама доглядатиму мотор, i скрiзь лiтатиму, i кататиму людей! Я зможу? Правда ж?