Шiмода всмiхнувся до старого фермера i знизав плечима.
— Це вiн сказав тобi, що ти станеш пiлотом, еге, Сейро?
— Нi, я сама. Ти ж знаєш, я вмiю дати собi раду з моторами!
— Гаразд, обговоримо це з матiр’ю. Нам уже час вертатися додому.
Обоє подякували нам, i одне побiгло, а друге почвалало до пiкапа, i обоє були вже зовсiм iншi пiсля того, що сталося з ними в полi i у небi.
Тим часом до сiножатi пiд’їхало два автомобiлi, потiм ще, i так весь полудень прибували охочi поглянути згори на Феррiс. Ми зробили дванадцять чи тринадцять польотiв у такому темпi, що пасажири ледь встигали вилазити з лiтакiв, як до них уже забиралися iншi. Пiсля цього я побiг на бензозаправну станцiю по автомобiльний бензин для свого «Флiта». I знову з’явилися пасажири, тож пополуднi ми лiтали без упину, i так тривало аж до заходу сонця.
Десь на дорожньому покажчику я бачив напис:«Населення— 200». Здається, до настання темряви ми перекатали їх усiх, а на додачу ще й скiлькись там немiсцевого люду.
У тiй метушнi я забув розпитати Дона про Сейру i про те, що вiн їй казав. Чи вiн вигадав їй якусь побрехеньку, а чи й справдi вiрив у те, що колись вона впала й померла? Щоразу, як у нього змiнювались пасажири, я пильно придивлявся до його лiтака. I щоразу бачив те саме: польоти не залишали на ньому жодного слiду, жодної подряпини, нi патьокiв масла не з’являлося, нi масних плям, нi решток забитих комах. Може, Дон якимсь незбагненним чином уникав їх у польотi? А от менi доводилося витирати тi рештки з вiтрового скла майже щогодини.
Коли ми припинили польоти, на обрiї ще жеврiла вузенька смужечка свiтла. Та на той час, як я напхав до своєї похiдної плитки сухого кукурудзяного листя, намостив зверху вугiльних брикетiв i запалив вогонь, нас огорнула суцiльна темрява. Полум’я вихоплювало з неї лише окремi деталi лiтакiв та освiтлювало золотавi клаптi покосу.
Я зазирнув до своєї скриньки з припасами.
— Можу запропонувати суп, тушонку, спагетi, — мовив до Дона. — Є грушi, є персики. Хочете персикiв?
— Менi все одно, — м’яко мовив вiн. — Хоч є щось, хоч нiчого.
— Друже, хiба ви не зголоднiли? У нас був такий напружений день!
— Ви не запропонували менi нiчого такого, аби я вiдчув себе голодним. От хiба що гарячої тушонки…
Я вiдкрив бляшанку тушонки своїм ножем — такими озброєнi швейцарськi офiцери-десантники, — а тодi бляшанку спагетi, i поставив обидвi на плитку.
Мої кишенi вiддималися вiд грошей. То була для мене найприємнiша пора дня. Дiставши банкноти, я порахував їх, не завдаючи собi клопоту розправляти зiбганi купюри. Набралося сто сорок сiм доларiв, i я почав обчислювати в головi, що для мене завжди чимала морока.
— Це… це… зараз, стривай… чотири i два в умi… сорок дев’ять польотiв за день! Перебрати далеко за сотню доларiв, Доне, i це ж тiльки я зi своїм «Флiтом»! А у вас має бути за двi сотнi… ви ж здебiльшого брали по двоє пасажирiв?
— Здебiльшого так, — пiдтвердив вiн, а тодi промовив: — Що ж до того вчителя, якого ви хотiли…
— Я не хочу нiякого вчителя, — сказав я. — Я рахуюгрошi!На них я можу прожити тиждень, хай би навiть мене сiм днiв поспiль мочило дощем! Дон поглянув на мене i всмiхнувся.
— Коли закiнчите купатися в своїх грошах, — мовив вiн, — то чи не передасте менi тушонку?
Гурти, юрби, маси людей. Людськi потоки вирували навколо одного-однiсiнького чоловiка, що був епiцентром цiєї веремiї. Потiм та маса перетворилася на океан, який ось-ось мав поглинути бiдолаху. Та вiн не потонув, а пiшов собi понад тим океаном i, посвистуючи, зник. Океан води став океаном трави. Бiлий iз золотим «Тревел-ейр-4000» заходив на посадку. Вiн сiв на траву, i пiлот, вилiзши з кабiни, розгорнув матер’яний плакат з написом: «Лiтайте — за три долари — лiтайте!»
Коли я прокинувся, була третя година ранку. Пам’ять цупко утримувала сон, i не знати чому це давало вiдчуття щастя. Я розплющив очi й побачив у тьмяному мiсячному свiтлi, що великий «Тревел-ейр» стоїть поруч з моїм «Флiтом», а Шiмода сидiв на розгорнутiй долi постелi, так само, як i тодi, коли я вперше його здибав, — прихилившись спиною до лiвого колеса свого лiтака. Не те щоб я так уже виразно бачив його, а просто знав: вiн там.
— Привiт, Рiчарде, — спокiйно мовив вiн у темряву. — Ну як, це прояснює вам, що дiється?
— Що саме прояснює? — хрипко запитав я. Я ще не прокинувся вiд сну, отож i не подумав здивуватися, що вiн не спить.