Той хід, до якого вдався Ейлер, можна назвати «замилюванням очей за допомогою науки» (у цьому випадку — математики). Дейвід Міллс у книзі «Атеїстичний всесвіт» переказує інтерв’ю, яке він дав на радіо набожному ведучому, котрий невдало спробував замилити йому очі за допомогою науки, зокрема скориставшись законом збереження маси й енергії: «Оскільки ми всі складаємося з маси й енергії, хіба цей науковий закон не обґрунтовує віру в вічне життя?» Мені б не вдалося відповісти настільки стримано й ввічливо, як це зробив Міллс, оскільки в перекладі на нормальну мову те, що сказав ведучий, звучить так: «Коли ми помираємо, жоден атом нашого тіла (і енергія, з якої воно складається) не зникає. А отже, ми безсмертні».
Навіть я зі своїм чималим досвідом ніколи не стикався з настільки примітивним видаванням бажаного за дійсне. Проте мені відомі інші дивовижні «докази», які зібрано на сторінці http://www.godlessgeeks.com/LINKS/GodProof.htm. Це довгий комічний список «Понад трьохсот доказів існування Бога». Ось кілька сміховинних прикладів із нього, починаючи з доказу № 36:
36. Доказ неповного знищення. В авіакатастрофі загинуло 143 пасажири й члени екіпажу. Вижила тільки одна дитина з опіками третього ступеня. А отже, Бог існує.
37. Доказ можливих світів. Якби раніше все було інакше, зараз усе теж було б інакше. А це не так. Отже, Бог існує.
38. Доказ чистої волі. Я вірю в Бога! Я вірю в Бога! Я вірю, вірю, вірю, вірю. Я вірю в Бога! А отже, Бог існує.
39. Доказ невір’я. Більшість населення світу не вірить у християнство. Це саме те, чого хотів Сатана. А отже, Бог існує.
40. Доказ посмертного досвіду. Особа така-то померла, не вірячи в Бога. Тепер вона усвідомила свою помилку. А отже, Бог існує.
41. Доказ емоційного шантажу. Бог тебе любить. Із твого боку безсердечно не вірити в нього. А отже, Бог існує.
Інший персонаж згаданого роману Олдоса Гакслі доводив існування Бога, програючи на грамофоні струнний квартет № 15 ля мінор Бетховена («Heiliger Dankgesang»16). Попри всю непереконливість, цей аргумент зажив широкої популярності. Не можу навіть порахувати, скільки разів на мене накидалися з питанням на зразок: «Ну добре, а як ви тоді поясните поезію Шекспіра?» (або, відповідно до смаків співрозмовника, музику Шуберта, картини Мікеланджело й так далі). Цей доказ наскільки відомий, що додаткові приклади будуть зайві. Але логіки, яка лежить у його основі, ніхто й ніколи не потрудився роз’яснити. І що більше про нього думаєш, то більш порожнім він здається. Пізні квартети Бетховена, поза сумнівом, натхненні. Сонети Шекспіра — теж. Але вони однаково натхненні, незалежно від того, є Бог чи його немає. Його існування вони не підтверджують; усе, що вони підтверджують, — це існування Бетховена та Шекспіра. Одному видатному диригенту приписують такі слова: «Якщо можна послухати Моцарта, то для чого потрібен Бог?»
Якось мене запросили взяти участь у британській радіопередачі «Музичні диски на безлюдному острові». Її учасників просять обрати вісім музичних композицій, які вони готові взяти з собою на безлюдний острів. Серед обраних мною була арія «Mache dich, mein Herze, rein»17 зі «Страстей за Матвієм» Баха. Ведучий ніяк не міг утямити, як я, не вірячи в Бога, міг обрати духовну музику. А як тоді читачам можуть подобатися «Буреверхи» Емілі Бронте, якщо вони добре знають, що Кеті й Гіткліфа ніколи не було?
Коли релігії приписують якесь високе художнє досягнення, наприклад Сікстинську капелу або Рафаелеве «Благовіщення», потрібно враховувати одну річ. Навіть великим митцям потрібно заробляти на хліб, тож вони приймають замовлення від тих, хто їх робить. Я анітрохи не сумніваюся, що Рафаель і Мікеланджело були християнами (у той час вони й варіантів інших не мали), але це другорядний факт. Завдяки своїм колосальним багатствам церква стала головним покровителем мистецтва того часу. Думаєте, якби історія пішла іншим шляхом і Мікеланджело замовили розмалювати стелю в Музеї науки, то він би не зумів створити щось настільки ж сповнене натхнення, як Сікстинська капела? Шкода, що перебіг історії не дозволив нам насолоджуватися «Мезозойською симфонією» Бетховена або оперою Моцарта «Розширення всесвіту». Яка прикрість, що нам не судилося слухати «Еволюційну ораторію» Гайдна, але це не заважає нам насолоджуватися його «Створенням світу». Можна подивитися на це і з іншого боку. А що, якби, як з острахом уявила моя дружина, Шекспіру довелося виконувати замовлення церкви? Тоді майже напевно світова література втратила б «Гамлета», «Короля Ліра» та «Макбета». А що ми отримали б натомість? Які-небудь видіння? Вдумайтеся.