Міллс вирішив пошукати щастя в другого полісмена. Цей офіцер відповів, що якщо хтось із прихильників цілителя нападе на Міллса, то він заарештує саме Міллса за «намагання втрутитися в діяння Бога». Не зустрівши розуміння, Міллс повернувся додому та спробував зателефонувати в поліційну дільницю, щоб поговорити зі старшими чинами. Коли його врешті-решт з’єднали зі сержантом, той відповів: «Іди ти до біса, друзяко! Ніякий полісмен не захоче захищати клятого атеїста. Щоб тобі морду розквасили». Цій дільниці бракувало не тільки володіння культурною мовою, а й елементарної людської ввічливості та почуття обов’язку. Міллс стверджує, що спілкувався того дня з сімома чи вісьмома полісменами. Усі відмовилися допомогти, а більшість відверто погрожувала йому фізичною розправою.
Схожих бувальщин про упереджене ставлення до атеїстів багато, а Марґарет Доуні з Товариства вільнодумства Великої Філадельфії веде систематичний облік таких випадків24. Її реєстр інцидентів, поділених на категорії «громада», «школа», «робота», «ЗМІ», «родина» та «державні органи», містить випадки переслідування, звільнення з роботи, вигнання з родини й навіть убивства25. Задокументовані нею прояви ненависті й несприйняття атеїстів переконують, що в Америці щирому атеїсту, який не приховує своїх поглядів, майже нереально перемогти на відкритих виборах. До складу Палати представників обираються 435 парламентарів, а також 100 сенаторів до Сенату. Враховуючи, що більшість із цих 535 осіб отримали добру освіту, можна зі статистичною впевненістю говорити, що значна частина з них не вірить у Бога. Тож вони брехали або приховували свої справжні переконання, щоб бути обраними. Хіба їх можна засуджувати, знаючи, до якого електорату вони зверталися? Усім добре відомо, що зізнання в атеїзмі означатиме політичне самогубство для будь-якого кандидата на посаду президента.
Такий політичний клімат сучасних Сполучених Штатів та його наслідки, поза сумнівом, приголомшили б Джефферсона, Вашингтона, Медісона, Адамса та всіх їхніх соратників. Хоч би ким вони були — атеїстами, агностиками, деїстами чи християнами, ці люди відразливо відсахнулися б від вашингтонських теократів початку ХХІ століття. Натомість їх би привабив секуляризм батьків-засновників постколоніальної Індії, особливо релігійного Ґанді («Я — індуїст, я — мусульманин, я — юдей, я — християнин, я — буддист!») та атеїста Неру:
Те, що називається релігією або принаймні організованою релігією в Індії та деінде, викликає в мене відразу та осуд. Як би хотілося, щоб від неї не залишилося ані сліду. Майже завжди вона означає сліпу віру й реакціонізм, догматизм і фанатизм, забобонність, визиск і прикриття корисливих інтересів.
Таке враження, що наведений Неру опис секулярної Індії, про яку мріяв Ґанді (якби ж то він став реальністю, а не поділ країни в результаті міжконфесійної різанини), вийшов з-під пера Джефферсона:
Ми говоримо про побудову світської Індії… Дехто гадає, що вона буде ворожою до релігії. Та це відверте заблудження. Секулярність означає, що в цій державі на рівних шануватимуться всі віросповідання і всім надаватимуться рівні можливості; Індія може похвалитися довгою історією віротерпимості… У такій багатоконфесійній країні, як Індія, життєздатний націоналізм може встояти, тільки якщо триматиметься на фундаменті секулярності26.
Деїстичний Бог, безперечно, — це крок уперед порівняно з біблійним чудовиськом. На жаль, імовірність його існування нічим не вища ніж в останнього. Гіпотеза про Бога в будь-якій її формі надлишкова6. Крім того, гіпотеза про Бога — головний кандидат на спростування з погляду законів імовірності. Я повернуся до цього в четвертому розділі після того, як у третьому розгляну докази, які буцімто доводять існування Бога. А поки що звернімося до агностицизму та його хибної думки, нібито існування або неіснування Бога має бути закритим питанням, на яке наука ніколи не зможе знайти відповідь.
Кремезний християнин, який проповідував із-за кафедри моєї старої шкільної каплиці, визнавав існування атеїзму. Атеїсти принаймні мають сміливість дотримуватися хибних переконань. Та цей проповідник не міг стерпіти агностиків: ні те, ні се, ні сич, ні сова, слабодухі, безхребетні боягузи. Частково він мав рацію, але із зовсім інших причин. У цьому самому руслі, згідно з Квентіном де ла Бедуаєром, католицький історик Г’ю Росс Вільямсон «поважав відданих вірян, а також відданих атеїстів. Зате він зневажав хитких, безхребетних посередностей, які теліпалися посередині»27.