Выбрать главу

Завдяки Дарвіну сьогодні вже не заведено говорити, нібито все, що має вигляд продуманого, було задумане творцем. Еволюція шляхом природного добору вміє блискуче маскуватися під задум, коли створює організми надзвичайної складності та вишуканості. Серед її найвидатніших псевдозадумів — нервові системи, які, крім своїх інших скромніших можливостей, здатні породжувати цілеспрямовану поведінку, яка (навіть у найкрихітнішої комахи) схожа на надсучасну самонавідну ракету більше, ніж проста стріла, яке летить до цілі. До доказу про наявність задуму ми повернемося в четвертому розділі.

Онтологічний доказ та інші апріорні докази

Усі докази існування Бога можна поділити на дві категорії — апріорні й апостеріорні. П’ять доказів Томи Аквінського належать до останньої категорії, позаяк вони базуються на спостереженні за світом. Серед апріорних доказів, тобто таких, що отримані в результаті кабінетних роздумів, найзнаменитіший (так званий онтологічний доказ) 1078 року сформулював святий Ансельм Кентерберійський. Відтоді його в різних версіях повторювала сила-силенна філософів. Дивакуватість Ансельмового доказу починається з того, що він був початково адресований не людям, а самому Богові в формі молитви (цікаво, для чого переконувати істоту, здатну дослухатися до молитви, в тому, що вона існує?).

Згідно з його міркуваннями, можна уявити те, вище чого не можна вже нічого помислити. Навіть атеїст може уявити таку досконалу істоту, хоч і заперечує її існування в реальному світі. Але, продовжує Ансельм, істота, яка не існує в реальному світі, з огляду на цей факт уже не є абсолютно досконалою. Таким чином, ми стикаємося з суперечністю, а отже, Бог існує!

Дозвольте перекласти цей дитячий аргумент відповідною йому мовою, а саме мовою дитячого майданчика:

— Споримо, я доведу, що Бог існує?

— Та куди тобі!

— Ну добре, уяви найнайнайдосконалішу істоту, яка тільки може існувати.

— Уявив, і що?

— А тепер скажи: ця найнайнайдосконаліша істота реальна? Вона справді існує?

— Ні, вона існує тільки в моїй голові.

— Але якби вона була реальною, то була б ще досконалішою, бо по-справжньому досконала річ повинна бути кращою, ніж стара, безглузда вигадка. А отже, я довів, що Бог існує. Трам-та-та! Усі атеїсти — безумці!

Я умисно вклав у вуста свого героя-розумника слово «безумці». Ансельм теж цитує перший рядок Псалма 14: «Безум­ний говорить у серці своїм: Нема Бога!»13 — і йому не забракло нахабства назвати «безумцем» (лат. insipiens) свого уявного атеїста:

Таким чином, навіть безумець переконається, що принаймні в розумі існує дещо, вище чого нічого не можливо помислити, бо коли він чує про це, то розуміє, про що йдеться. А те, що можна зрозуміти, існує в розумі. І, звичайно ж, те, вище чого нічого не можна помислити, не може існувати в самому тільки розумі. Адже, якщо уявити, що воно існує в самому тільки розумі, тоді його можна помислити в реальності, а це вже більше, ніж існування тільки в розумі.

Сама думка, що з такого словоблуддя можна виводити якісь серйозні висновки, ображає мої естетичні почуття, тож мені доведеться робити зусилля над собою, щоб утриматися від обміну образами на кшталт «безумець». Бертран Рассел, якого аж ніяк не назвеш безумцем, якось сказав цікаву річ: «Набагато легше відчути, що [онтологічний доказ] помилковий, ніж знайти, де саме в нього закралася помилка». Він і сам замолоду якийсь час вважав його переконливим:

Точно пам’ятаю день 1894 року, коли я, йдучи по Трініті-лейн, на власні очі (або так мені здалося) переконався, що онтологічний доказ слушний. Я вийшов, щоб купити пачку тютюну; дорогою назад я зненацька підкинув її вгору й вигукнув, коли спіймав: «Побий мене грім, онтологічний доказ таки має підстави!»

Мене дивує, що він не сказав: «Побий мене грім, онтологічний доказ має правдоподібний вигляд. Але хіба не підозріло, що велику істину про будову всесвіту виведено з гри слів? Візьмусь-но я до роботи й спробую розплутати цей логічний клубок, схожий, вочевидь, на парадокс Зенона». Греки довго сушили голову, як спростувати «доказ» Зенона, що Ахілл ніколи не наздожене черепаху14. Але їм вистачило глузду не робити висновку, нібито Ахілл справді не зможе перегнати тварину. Натомість вони зарахували цю проблему до категорії парадоксів і відклали на майбутнє, доки пізніші покоління математиків знайдуть на неї відповідь (за допомогою теорії нескінченних рядів, які прямують до скінченної величини). Рассел, певна річ, не гірше за інших розумів, чому не слід підкидати пачку тютюну, радіючи поразці Ахілла в змаганні з черепахою. Чому ж він не проявив аналогічної обачності щодо успіху святого Ансельма? Підозрюю, він був надміру чесним атеїстом, завжди готовим відмовитися від переконань, якщо цього вимагала логіка15. Або ж пояснення слід шукати в його словах, написаних 1946 року, через багато років після того, як він розібрався з онтологічним доводом: