Насправді формулювати питання потрібно так: чи достатньо того, що ми щось можемо помислити, аби на підставі його існування в нашій уяві вважати доведеним його існування за її межами? Кожен філософ залюбки відповів би «так», бо така робота філософа: здобувати нові знання про світ шляхом розмислів, а не спостережень. І якщо це правильна відповідь, то між думками та речами існує місток. Якщо ні, то ні.
Зі свого боку, я б одразу відчув глибоку недовіру до будь-якого ходу думок, який приводить до таких масштабних висновків на підставі мізерної інформації про реальний світ. Можливо, в мені говорить науковець, а не філософ. Останні протягом багатьох століть серйозно сприймали онтологічний доказ, наводячи аргументи за і проти нього. Атеїстичний філософ Джон Леслі Мекі детально розглянув цю дискусію в книзі «Диво теїзму». Називаючи філософами тих, хто не керується здоровим глуздом у пошуках відповіді, я вважаю, що роблю їм комплімент.
Найвичерпніше спростування онтологічного доказу зазвичай приписують філософам Дейвіду Г’юму (1711—1776) та Іммануїлу Канту (1724—1804). Кант показав, що Ансельм змахлював, коли безпідставно назвав «існування» більш «досконалим», ніж неіснування. Американський філософ Норман Малколм так сформулював цю думку: «Заява про те, що існування означає досконалість, дуже дивна. Цілком слушно й справедливо сказати, що мій майбутній будинок буде досконалішим, якщо його утеплити. Але що означає, що він буде кращим будинком, якщо існуватиме, ніж якщо не існуватиме?»46 Ілюструючи цю думку, австралійський філософ Даґлес Ґескінг жартома запропонував аналогічні «докази» того, що Бог не існує (Ансельмів сучасник Ґауніло висував схоже спростування):
1. Створення світу — найдивовижніше досягнення, яке тільки можна уявити.
2. Величність цього досягнення визначається (а) його власною якістю та (б) можливостями його творця.
3. Що більші обмеження (або перешкоди) доводиться долати творцеві, то неймовірнішим буде його досягнення.
4. Найбільшою перешкодою для будь-якого творця було б його неіснування.
5. А отже, якщо ми вважаємо, що всесвіт створив творець, який існує, то ми цілком можемо помислити ще досконалішого творця — такого, який створив усе, але сам при цьому не існував.
6. Таким чином, творця, який існує, не можна вважати істотою, вище якої ми нічого не можемо помислити, адже ще видатнішим і неймовірнішим творцем буде Бог, який не існує.
А отже,
7. Бог не існує.
Мабуть, не варто навіть говорити, що Ґескінг цим ланцюжком умовиводів аж ніяк не довів, що Бог не існує. Але так само слід визнати, що Ансельм теж не довів його існування, адже користувався тією самою логікою. Відмінність між ними лише в тому, що Ґескінг свідомо збиткувався. Він прекрасно розумів, що існування або неіснування Бога — занадто масштабне питання, яке не розв’язується за допомогою «діалектичного жонглювання». Крім того, не думаю, що сумнівне використання існування як індикатора досконалості — найслабша ланка в логіці онтологічного доказу. Вже не можу пригадати всіх деталей, але якось я дорікнув богословам і філософам на одному зібранні, що за допомогою онтологічного доказу можна довести навіть, що свині літають. Їм довелося вдатися до модальної логіки, щоб спростувати це.
Онтологічний доказ, як і всі апріорні докази існування Бога, нагадує мені старого чоловіка з роману Олдоса Гакслі «Контрапункт», котрий математично довів існування Бога:
Знаєш формулу: m поділити на нуль дорівнює нескінченності, де m — будь-яке додатне число? А давай спростимо це рівняння, помноживши обидві його сторони на нуль. У результаті отримаємо: m дорівнює нескінченності, помноженій на нуль. А це означає, що будь-яке додатне число є добутком нуля на нескінченність. Хіба з цього не випливає, що всесвіт створила нескінченна сила з нічого? Вдумайся!
Або ж можна навести горезвісний приклад дискусії, яку в ХVIII столітті влаштувала Катерина ІІ між швейцарським математиком Ейлером та французьким енциклопедистом-просвітником Дідро. Завівшись не на жарт, набожний Ейлер із голосом абсолютної переконаності кинув виклик атеїсту Дідро: «Мсьє, (a + bn)/n = x, а отже, Бог існує. Ваша черга!» Кажуть, у Дідро відібрало мову й він мусив тікати з поля бою. За однією версією історії, тікав він через усю Європу аж до Франції.