Він сміється. Тихо, обережно.
Сідає навпроти мене. Ох, не подобається він мені… Не подобається, бо починає подобатися.
- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.
- А чого ви така сердита? - він трохи нахиляє голову (так робив мій собака, коли не розумів, що відбувається; у собаки це виходило смішно, у цього - симпатично).
- Вам здалося, - відповідаю я, теж трохи нахиляю голову, намагаюся повторити його інтонацію. Посміхаюся.
Одна із найпростіших і найбільш дієвих стратегій комунікації - налаштуватися на співрозмовника. Я роблю це вже майже мимоволі - Ізя, провівши чимало тренінгів зі мною, перетворив усі ці прийоми на звичку, на інстинктивну поведінку.
- Як вас звуть? - питає він.
- А вам навіщо?
- А якщо я захочу вас покликати?
- А навіщо мене кликати?
- А якщо я захочу, аби мене хтось отруїв?
- Тоді покличте Толю, - киваю я на двері одного з шефових помічників, - ви, здається, йому не сподобалися.
Він широко всміхається мені (вже не так прохолодно, як усміхався на зборах), дякує за пораду та йде.
Я усміхаюся за інерцією. Він уже пішов, лишивши коло мене свій незнайомий, солодкий аромат, а я ще всміхаюся. Симпатичний хлопець. І, що головне, здається, у мене вийшло налаштуватися на нього під час розмови.
Цікаво, що ми з ним зробимо, думаю я, дивлячись на своє відображення у моніторі. Коли загіпнотизуємо остаточно - що ми зробимо?
Я знову й знову подумки повторюю наш діалог. Що більше повторюю, то більше відчуваю: щось у ньому, у діалозі, було не те. Щось було, чого я не встигла вловити…
«Як на роботі? - питав Ізя. - Нічого дивного не помітила?»
Тепер, здається, помітила. Тільки - що саме? Чи помітила, чи здалося? Чи, може, це до мене в голову обережно стукає параноя?
Що я мала помітити? До нас прийшов новенький. Ми розмовляли. Розмова як розмова. Я влізла йому в довіру, він повівся.
Дзвонить телефон. Трясця. Як же я його боюся…
Обережно знімаю слухавку - двома пальцями, ніби вона зараз вибухне просто у мене в руці.
- Туристична агенція «Ваш тур», доброго дня, - кидаю завчену давно фразу.
- Я хочу до Єгипту, - кажуть мені. Жінка або дитина.
Чомусь пошепки.
- Коли саме? - питаю я. - Куди саме?
- До Єгипту, - шепочуть мені, - заберіть мене до Єгипту.
Стає страшно. Чи мені здається, чи я чую у слухавці якесь шепотіння, крім голосу мого співрозмовника? Саме те шепотіння, яке повинно влізти у підсвідомість…
«Відповідай! - перелякано верещить моя свідомість. - Відповідай! Не слухай! Не прислухайся! Даєш нашу відповідь шепотінню!» І я відповідаю.
- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я у відповідь, копіюючи голос дівчинки із фільму жахів «Дзвінок». Ізя вчив: вони намагаються підловити тебе на звичних реакціях. Вони працюють на звичних реакціях. Їх треба просто збити з пантелику.
У слухавці мовчать. Ги.
- Сі-і-ім дні-і-ів, - шепочу я, - у нас є тур на сі-і-ім дні-і-ів.
Там кидають, відмикаються. Я зводжу очі й бачу просто над собою шефа. Шеф шокований. Витріщається на мене, як на восьме диво світу. Я винувато посміхаюся йому.
- З ким це ти щойно спілкувалася? - цікавиться шеф, поступово приходячи до тями.
- З сестрою, - брешу я.
- Ти знаєш про користування телефоном в особистих цілях? - питає шеф.
- Заборонено! - відрапортовую я.
Шеф тяжко зітхає, хитає головою і йде. Я ледь стримую сміх, уявляючи, як усе це виглядало з боку. Відчуваю на собі чийсь погляд. Шукаю джерело погляду - і знаходжу його. Новенький стоїть у дверях свого кабінету й усміхається мені. У його очах ховається сміх. Я підморгую йому, він - мені.
Я ловлю себе на думці, що війна з ними - це навіть весело. Ізя просто надто серйозно до цього ставився.
Може, це й призвело до такого трагічного фіналу… Втім, чи трагічного? Ніяк не можу позбавитися думки, що
Ізя - живий. Не відчуваю, що його немає. Відчуваю його поруч із собою. Кажуть, так люди завжди реагують на смерть близьких. Люди не вірять у смерть. Та хіба смерті це не байдуже? Смерть - це не бог, який помирає, коли в нього не вірять. Смерть - це фізичний факт. Бачите ховраха? Ні? А він є…
Обідня перерва.
Я завжди дивувалася, навіщо влаштовувати обідню перерву в офісі, де ніхто ніколи не обідає. Дівчата з кавою й цигарками сидять надворі, на лавці під вікном - пускають у повітря кола тютюнового диму та різноманітні плітки.
Адміни рубаються в Контру. Шеф зачинився у кабінеті.
Цього разу він затяг туди новенького.
Кур’єр розв’язує кросворди - втім, він робить це постійно, коли перебуває в офісі. Іноді він здається мені роботом, запрограмованим на розв’язування кросвордів. Хіба людина може годинами сидіти над порожніми клітинками з олівцем у руках і таким серйозним виразом обличчя?