- То у що ти віриш? - питає Олекса. Посміхається.
Закидає ногу на ногу.
- У себе, - відповідаю я. Посміхаюся. Схрещую руки.
Ми швидко хапаємо ритми одне одного. Вже майже моментально. Вже майже механічно. Тому що і я, і він намагаємося зробити це. Зупиняємося завжди десь посередині. У нас уже відпрацьована поведінка, інтонації, темп розмови. Це не мій і не його темп, це наш спільний темп.
Можливо, саме тому і не виходить перетягти ковдру на себе. Не виходить у жодного з нас. Чи знає це він? Чи помічає? Чи просто вважає, що схопив мій ритм?
- Хіба можна вірити лише у себе? - дивується він. - Має бути ще щось…
- Наприклад?
- Ну, бог… Хоч якийсь бог.
- А я сама собі бог, - відказую я.
- Моїм богом колись був телевізор, - посміхається, підморгує.
О, це вже цікаво… - І що ж із ним трапилося? - посміхаюся я.
- Я вбив його, - відповідає він, - знаєш, боги помирають, коли у них припиняють вірити…
Це моя фраза. Тобто, чиясь, але дуже знайома мені, я частенько думаю її. Як він здогадався, що я думаю? Як почув? І як можна виявити чіп у своїй голові?
- То ти вірив у телевізор? - дивуюся я.
Він сміється.
- Майже…
- Як це? - знову дивуюся я.
- Доки не зрозумів, що він мене гіпнотизує, - пояснює він.
Фіга собі… Досить відверто…
- Яким чином? - продовжую дивуватися я.
- Ну, знаєш це відчуття, коли нічого путнього у телевізорі немає, а вимкнути його важко.
Я мовчки розглядаю Олексу. Тепер він говорить май - же Ізиними словами. До чого? Чи прослуховували Ізину хату? Олекса знову випускає на обличчя легеньку посмішку, я відповідаю тим самим. Я чухаю носа, він - вухо, майже водночас зі мною. Чий це був жест? Хто перший почав його? Хто кого наслідує? Чомусь згадую Еверсового «Павука». - І ти вирішив, що він тебе гіпнотизує? - питаю я.
- Так, - він знизує плечима, - яким ще чином можна це пояснити?
Його кличуть до телефону. Шкода. Я тільки встигла зацікавитися.
- Зараз! - гукає він і звертається до мене. - Що ти робиш сьогодні ввечері?
- Сиджу вдома, - відповідаю я.
- Нє, - широко всміхається він, - ти йдеш зі мною вечеряти.
Його усмішка знову теплішає - у ній з’являються барви, емоції, інтонації. Усміхається, ніби запитує. Цікава тактика: вербально ствердити, невербально - спитати.
Здається, дієва… Принаймні, я не відмовляюся. Я вже знаю, що погоджуся, і він це знає. Лише один нюанс: він уважає, що я ведуся на його гіпноз і гарні очі, я ж знаю - погоджуся, бо вже давно збиралася йти на абордаж.
- А в мене питатимуть? - роблю вигляд, що не помітила усмішки.
Чи не надто переграю? Чи не на повну дурепу скидаюсь?
- Питатимуть, - легко погоджується він, - підеш?
- Тільки ненадовго, - попереджаю я.
- Гаразд, - погоджується він. - І без зазіхань на мою честь.
- Гаразд.
- Олексо! - роздратовано гукає Толя. Він стоїть у дверях зі слухавкою, він сердиться.
Здається, до когорти сук, що ненавидять мене, приєднається ще й ця мавпа. Принаймні, про це свідчить погляд, спрямований просто на мене. Ніби це я приходжу до Олекси й займаю його стілець для відвідувачів своєю гепою, а його мозок - безглуздими балачками, сенс яких полягає лише в тому, щоб потренуватися на ньому у своїх здібностях із впливу на підсвідомість.
Вечеря у суші-барі. Він відмінно володіє паличками.
Я - трохи гірше, проте доволі пристойно, принаймні, на тлі інших відвідувачів. Він мовчки їсть, уважно спостерігає за моїми рухами. Я - його відображення. Їм, спостерігаю. Чекаю, доки він розпочне розмову. Він, здається, чекає того ж від мене. Тягнеться до пива. Я - одночасно з ним. Дідько, я знову не встигаю зрозуміти, хто з нас почав цей рух…
- Що ти робиш? - раптом питає він.
Я сіпаюся - незвичний голос, надто низький і серйозний як на знайомого мені Олексу. Хлопчику, ти вирішив показати себе? Чи це якийсь черговий прийомчик?
- Що роблю? - важко одразу перехопити його такого.
Перейняти. Перетягти на себе.
- А ти не знаєш? - посміхається мені.
Посміхаюся у відповідь: - Їм суші?
- П’єш пиво, - відповідає він, - саме в той момент, коли його п’ю я.
- А це заборонено? - починаю сердитися. Чого воно від мене хоче? Ми так гарно гралися! Навіщо він усе псує?!
- Ти налаштовуєшся на мене, - повідомляє він.
Америку відкрив…
- Ти перший почав, - о, здається, влучила в інтонацію.
Він тяжко зітхає.
- Слухай, - каже він, - я не знав, що ти помітиш. Я просто хотів налагодити стосунки. Вибач мене. Забудьмо і припинімо цю маячню.
- Навіщо? - питаю я.