- Що навіщо?
- Навіщо ти хотів налагодити стосунки?
- Бо ти мені сподобалася, - він дивиться у стіл. Чому не в очі? Соромиться? Чи знає, що очі можуть сказати те, про що він воліє змовчати?
- Брешеш, - відповідаю я, посміхаюся.
Це така нова гра, думаю я. Він розпочинає нову гру.
Цікаво.
- Чому? - його усмішка - віддзеркалення моєї, його інтонація - та сама. - Думаєш, ти не можеш сподобатися чоловікові?
- А ти думаєш, можу? - підігрую.
Усмішка зникає з його обличчя. Він знову стає серйозним. Незвично серйозним.
- Знову, - похмуро повідомляє він.
- Що знову?
Я не встигаю змінюватися за ним. Що за дурна тактика?
- Знову ти мене копіюєш.
- Я тебе? - знову серджуся я.
- Ні! Я тебе! - сердиться у відповідь він.
Декілька секунд дивимося одне на одного й раптом сміємося. Такої ідіотської розмови я не чула ніколи. Це весело.
Чуєш, Ізю? Все це насправді дуже весело! Чому ти так серйозно сприймав те, що так весело?
Олекса сміється разом зі мною. В унісон зі мною. А що зараз? Хто з нас кого грає зараз? І хто першим почав сміятися?
- Давай спробуємо не наслідувати одне одного, - пропонує він.
- Давай, - погоджуюся я й помічаю, як він знову тягнеться до пива водночас зі мною. Він помічає це теж.
Разом відсмикуємо руки. Разом сміємося. Знову.
«Спробуємо не наслідувати», - подумки повторюю його пропозицію. Легко сказати… А от зробити… Здається, це вже одна з тих звичок, що їх позбутися майже неможливо.
Він проводжає мене додому. Дорогою розповідає про себе. Трохи з біографії, трохи - з життя, чимало - про методи впливу на підсвідомість, вивченням яких захопився у інституті.
То він нормальний хлопець, думаю я. Думаю із розчаруванням, подивом і недовірою. Розчаруванням - бо наві51 що ж мені заручник із нормальних у війні з ними? Подивом і недовірою - бо все ж таки не розумію, як я просто так могла сподобатися цьому ванільному хлопчикові. Надто він… витончений для мене.
Спиняємося біля мого під’їзду.
Знову замислююся над тим, хто зробив це першим: я чи він? Хто спинився першим? І, якщо він, то звідкіля йому відомо, де я мешкаю?
Це таки параноя, вирішую я, дивлячись у його темні усміхнені очі. От біда - такий хлопець, а у мене параноя!
- Зайдеш? - питаю я.
- А що у тебе є? - питає він.
- У мене є я, - усміхаюся.
Виходжу з ліфта й навмисно пропускаю його вперед.
Нехай підійде до дверей. Нехай першим зупиниться біля моєї квартири.
На моєму поверсі темно. Знову хтось поцупив лампочку. У нормальних під’їздах їх розбивають, у нашому - крадуть. Розбивати - це я ще розумію. Це природно, це якийсь поклик природи: щось зламати, розбити, рознести на друзки. Але - потягти… Може, це гобі у когось таке?
Може, він зберігає їх як трофеї? Цікаво, а хто вкручує нові? Це питання непокоїть мене вже давно. Бо не знаю жодної людини з нашого поверху, яка могла б це зробити, бо всі на нашому поверсі сердиті, ображені на життя і вважають винними у своїх проблемах передусім сусідів, зокрема мене.
- Темно, - коментує Олекса.
- Ага, - кажу я.
Він клацає запальничкою й питає:
- Куди далі?
Зараза, думаю я, здогадалася, чого мені від тебе треба…
У світлі запальнички він схожий на демона. Тіні танцюють на його тонкому обличчі, перетворюючи все обличчя на суцільну тінь, що танцює. Танцює загадкова усмішка, танцюють примружені очі, танцюють риси, змінюючись, викривляючись… Він стає незнайомим…
Та він і є незнайомим! Я ж зовсім не знаю його. Навіщо ж я тягну його до свого будинку? До своєї фортеці?
- То що? - він вдивляється у мене. - Куди далі?
- Обіцяєш не чіпати пилюки? - питаю я.
- Обіцяю, - посміхається він, і я веду його до себе.
Олекса не дуже вписується у мою квартиру. У моєму барлозі не місце цій витонченій, карамельній, ванільній красі. Він, здається, не помічає цього. Проходить, не скидаючи взуття. Зупиняється посеред кімнати, роззирається. Йому цікаво.
- У тебе на стінах нічого не висить, - повідомляє він.
- Цікаве спостереження, - відповідаю я.
Він ігнорує іронію й доповідає:
- Зазвичай у людей щось висить на стінах: плакати, світлини, картини, дитячі малюнки… Глянеш на них - і одразу бачиш, якою намагається видаватися ця людина.
А у тебе нічого не висить.
- Намагається видаватися? - питаю я.
- Намагається видаватися. Людина таким чином демонструє себе іншим. - І що висить у тебе?
Сідаю на підлогу, знімаю взуття. Деякий час він дивиться на мене, потім робить те ж саме. Знає правило про чужий монастир. Або знову повторює за мною?
- У мене висять мої фотографії. Я люблю себе.
- Ага, - кажу я, - це помітно. А я все думаю повісити якусь рибину.