Кому я це сказала? Телевізорові? Мені таки треба завести кота…
Дивлюся на екран. Обличчя, обличчя, обличчя. Щось кажуть, кудись дивляться, з чогось сміються й плачуть.
Телевізор як телевізор. Люди як люди.
Минає година, друга…
Новини, серіали, реклама. Програма про акул. Щось з історії. Чергові танці на льоду та битви екстрасенсів.
Нічого цікавого для мене. Анічогісінького. Не помічаю, не відчуваю, не можу зловити.
Невже Ізя таки був хворий? Невже я просто підхопила від нього параною? Невже гіпнотичний вплив телебачення полягає лише в тому, щоби привчати людей до себе?
Вимикаю звук. Розосереджую погляд. Бачу непевні кольори на екрані. Які кольори переважають? Які з них щось означають?
Спливає час. Скільки вже спливло часу?
Очі болять. Відчуваю сльози. Досить, думаю я, мабуть, спробую вийти на стежку війни завтра. І раптом помічаю. Екран ледь помітно мерехтить у певному ритмі. Раз, два, три. Раз, два, три. Раз, два три…
Знову вальс!
Ось воно, думаю я, ось воно! Ось те, що я шукала. Ритм мерехтіння. Він щось означає. Він вводить у той клятий транс. Можливо, він містить у собі якісь команди…
Дідько, думаю я, я ж уже дві з гаком години просиділа, не відводячи погляду від цього клятого мерехтіння! Що воно вже встигло вбити у мою голову?!
Я підхоплююся, хапаю телевізор і скидаю на підлогу.
- Що ти запхав у мою голову?! - кричу йому й починаю гамселити. Виявляю, що ногами гамселити незручно і трохи боляче, хапаюся за молоток. Гамселю далі. Отримую неабияке задоволення від самого процесу.
Згодом утомлююся. Заспокоююся.
- Вітаю, - кажу собі, стоячи над купою уламків, - вітаю. Ти перемогла власний телевізор.
У двері дзвонять. Це сусіди знизу. Вони злякалися.
Вони взагалі мене трохи бояться… Я вже й сама починаю боятися себе.
Ранок світло-сірий. Певно, я назвала б його гарним, якби не треба було прокидатися і йти на роботу. Я не люблю свою роботу. Тепер не люблю ще дужче, бо там на мене чекає Олекса. Я сиджу на підвіконні й ковтаю міцну каву без цукру. Роздивляюся сіре небо, у яке сьогодні хтось струсив забагато попелу. Воно здається вогким, м’яким і теплим. Воно здається материнським лоном. У нього хочеться злетіти.
Раптом дзеленчить телефон.
- Я тебе не боюся, - кажу я, повільно підіймаючись із підвіконня, - це ти повинен мене боятися. Бачиш, що трапилося із твоїм дружком телевізором?
Телефон не відповідає - лише дзеленчить уже не так агресивно. Злякався… Вітаю, подумки звертаюся до себе, ти перемогла власний телевізор і залякала власний теле фон…
- Так, - кажу у слухавку.
Там щось гуде, тріщить, буркотить і хрюкає.
- Я слухаю, - кажу я.
Чується, ніби хтось намагається щось сказати, але тріскіт і низький гуркіт заважає йому зробити це. Згадую пісеньку про те, як хлопцеві дзвонив з іншого світу його мертвий брат. Цей дзвінок скидається на той, який я уявляла собі, слухаючи ту пісеньку…
- Хто це? - питаю я. І зв’язок переривається. Слухавка гуде.
Хто ж це був?
Я думаю про цей випадок, збираючись на роботу, думаю про нього, ідучи вулицею. Може, то Ізя дзвонив?
З того світу? А може (і це більш вірогідно), то були вони?
Виявили, що ані Олексі, ані Лілі не поталанило мене загіпнотизувати, і вирішили діяти через телефон? Що ж, це вже непогано. Це означає, що вони таки сприйняли мій виклик і вийшли мені назустріч стежкою війни. Чи втовкмачили щось у мою голову під час тихого гуркоту в слухавці? Сподіваюся, що ні, не встигли. Сподіваюся, що бар’єри, встановлені Ізею, так просто не зламаєш.
Щойно у поле мого зору потрапляє зупинка, бачу на ній Ізю. Бачу здалеку й зі спини, але впізнаю його спину. - Ізю! - гукаю я.
Люди навколо обертаються. Із подивом дивляться на мене. Обертаються навіть декілька з тих, що стоять поруч із ним на зупинці. Він - ні. Вдає, що не чує. Чи й правда не чує? Ніколи не знала, чи немає у нього проблем зі слухом… - Ізю! - гукаю знову й іду швидше.
Помічаю маршрутку, яка під’їжджає до зупинки. Люди йдуть до неї, він - також. Чому? Це ж не його маршрутка!
Чому він тікає від мене?
- Ізю! - кричу і вже біжу до зупинки. Махаю рукою.
Якщо не він, то хоча б водій повинен помітити, дочекатися.
Водіям потрібні пасажири, бо пасажири платять водіям за проїзд. Закон ринку - водій повинен дочекатися пасажи ра.
Цей водій законів ринку, певно, не знає.
Я не встигаю.
Маршрутка рушає просто з-перед носа.
Я стою й витріщаюся услід маршрутці, яка повезла геть мого Ізю. Або людину зі спиною мого Ізі. До мене підходить якийсь старий. Довго роздивляється (я не дивлюся на нього - відчуваю погляд спиною). Потім радить: