Просто хочу, аби він кинув курок і прибіг до мене. І це мене лякає. Мені здається, що він таки зачаклував мене. Ідучи з роботи, Олекса каже:
- Побачимося за тиждень, - і знову підморгує.
- У тебе око сіпається, - серйозно кажу я.
Він сміється і йде. Таке враження, що розмови під деревом не було. Що все нормально, що все так і має бути.
А може, воно так і має бути? Може, вся його метушня навколо мене - це частина якогось їхнього плану, який втілює в життя їхній агент Олекса? Чого ж вони від мене хочуть? Що він має зробити зі мною? Що він може зробити зі мною?
Трохи нагадую собі головного героя фільму «Білий шум». Він сидів днями й ночами вдома, записуючи на відеокасети телевізійні перешкоди й передивляючись усі ці записи. Він шукав у них душі. Я сиджу, записуючи ефір.
Я шукаю закодовані повідомлення, намагаюся знайти код, шифр. Один день - один канал.
Вже три дні болять очі, вже три дні на «Візині», вже п’ять днів у пошуках. Вже один день (цілісінький день!) упевнена в тому, що пошуки марні.
Не помічаю нічого, не відчуваю нічого - жодних прихованих повідомлень, жодних закодованих сигналів. Іноді з’являється те мерехтіння, через яке загинув попередник мого нового телевізора, проте це трапляється рідко й лише тоді, коли очі остаточно втомлюються. Коли передивляюся той самий запис ранком, ніякого мерехтіння не бачу. Бідний попередник мого нового вампіра… Він загинув марно. Він загинув через галюцинації моїх стомлених очей…
Зловісно мовчить телефон. Раніше мені здавалося, що він дзеленчить зловісно, тепер розумію - його мовчання набагато гірше. Хочеться, аби подзвонив хтось зі знайомих, ще більше хочеться, аби у слухавці щось шипіло і хрьокало, аби якийсь знак подали вони. Та всі мовчать. Починаю вірити в нову всесвітню змову - у змову, метою якої є зведення мене з глузду тишею. Хочеться відірватися від справи, завіятися десь, погуляти, поговорити. Якби хоча б хтось подзвонив… Дзвінок став би виправданням для мене, я залишила б цю марну (ясно вже - абсолютно марну) справу.
Та навколо тиша. Тиша примушує працювати, шукати, думати. Тиша не дарує виправдань. Ненавиджу тишу. Іноді виходжу за цигарками, майже не їм - не хочеться.
Не впізнаю себе у дзеркалі - з’явилися темні кола під очима, покусала губи, набрякли повіки. Уявляю, що скаже шеф, коли побачить, якою я повернулася з «відпочинку».
Хочу швидше повернутися до роботи. Ніколи не думала, що сумуватиму за роботою. Виявляється - сумую. Бо моя праця там потрібна хоч комусь. Кому потрібні досліди з телевізійним ефіром? Були б потрібні мені, якби давали хоч якийсь результат. Хоч якусь надію на їх існування.
Хоч якийсь доказ того, що я веду війну не з собою, що я не просто намагаюся довести собі, ніби варта чогось більшого, ніж маю. Хоч малесенький натяк…
Навіщо ти втягнув мене у це, Ізю? Невже тобі настільки потрібний був слухач? Невже так важко було вірити в усе це, не примушуючи повірити ще когось? Невже важко було бути для себе богом, не влаштовуючи культу всесвітньої змови?
- Скажи мені, Ізю, - шепочу я в увімкнений телевізор, - скажи, навіщо?
Згадую його спину на зупинці. Звісно, я могла помилитися. Звісно, це міг бути хтось дуже схожий на нього, але… Але яка вірогідність того, що на моїй зупинці стирчатиме ще один пацюкуватий громадянин, який не обернеться разом з усіма поглянути на дівчину, що голосно гукає якогось Ізю?
Шукай, наказую собі, шукай ретельніше. Не зупиняйся, доки в тебе ще є можливість. Доки в тебе ще є час і спокій.
Не зупиняйся. Тиша - не ворог. Тиша - союзник.
Союзник у чому? У війні? Чи є війна?
Вірне питання. Потрібна відповідь. Шукай.
Я знову витріщаюся в телевізор, дістаю з кишені яблуко. Думаю, що поступово перетворююся на Ізю. Яблука стають моєю звичкою.
Ніколи не помічали? Коли їси яблуко, думки світлішають, упорядковуються, стають логічнішими.
На сьомий день я відпочиваю. Навіть Бог відпочивав у неділю. Цікаво, він досі відпочиває неділями? Навіщо ж тоді ходити до церкви саме в цей день? Навіщо молитися йому в його вихідний? Уявляю: молишся, молишся, а тобі раптом з ікони: «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності…» Озираєшся, а церквою до тебе вже йде Диявол. Здіймає руку, і згасають свічки, посміхається тобі - і ти посміхаєшся йому у відповідь. Чому б і ні? У Бога ж вихідний…
Я відпочиваю. Я вимкнула всі електронні прилади й запалила свічки. Лежу на канапі та витріщаюсь у стелю.
Болять очі. У голові всілякі дурниці - мозок відпочиває, працює уява, якої зараз не стримую. Надто втомлена, аби стримувати її.