Думаю про те, за що чіплятися тепер. Із ким починати нову війну, коли переконалась у безнадійності війни попередньої: нарешті помітила повну відсутність ворогів.
Чомусь зовсім не радію тому фактові, що мене ніхто не намагається зомбувати. Надто мені хочеться бути потрібною хоч комусь, хоча б їм. Мабуть, Ізя теж відчував це. Мабуть, також хотів бути потрібним хоча б своїм ворогам. Чому ж не зупинився, знайшовши мене, друга?
Мабуть, надто зжився, зрісся з ілюзією війни. Мабуть, таки з’їхав з глузду. Шкода. Непоганою людиною він був.
Треба буде повідомити це мишці. Зазирнути якось до неї та сказати: «Твій батько був гарною людиною. Може, він і справді пив, але він любив яблука і привчив мене до книг.
Шкода, що в тебе не було часу пізнати його».
Прокручую в голові все, що скажу їй, розуміючи, що не скажу цього ніколи. Що ніколи не зайду туди, де народилася така цікава ілюзія. Бо зараз ця ілюзія помирає. А за декілька днів я запхаю згадку про неї у найпотаємніший куточок моєї пам’яті, накрию чорною ковдрою й не чіпатиму. Ніколи.
Так, цікава була ілюзія. Та не слід засмучуватися - невдовзі з’явиться нова, не менш цікава.
Чи зможу я колись жити без ілюзій? Визнати власну нікчемність, визнати сірість і непотрібність буття. Мого, моїх сучок-колег, Олекси, Ізі, всіх навколо… Чи може хоч хтось жити так? Чи може хтось відверто назвати себе людиною з маси, сірою соціальною одиницею, що позбавлена будь-якого особливого, свого власного призначення?
Ми всі маємо ілюзії, всі вважаємо себе потрібними: рідним, друзям, ворогам. Найбільше - ворогам. Ось чому людині важко жити без конфліктів. Ось чому ми завжди із кимсь воюємо, комусь протистоїмо. Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти…
Ось чому Ізя вигадав собі настільки крутих ворогів - сам схотів бути крутим. Ось чому я так легко повелася на них - мені теж закортіло повоювати з напівбогами.
Що маємо в результаті? Розчарування. Може, саме цього розчарування не зміг прийняти мій Ізя? Дивак. Навіщо ж так серйозно було сприймати все це? Сказав би мені - я б йому вигадала ще когось, із ким можна влаштувати холодну війну. Мені це не важко, у мене фантазія іноді таке викидає…
А звідкіля беруться фантазії, Ізю? Звідкіля приходять сни? Чи все це також навіюють твої загадкові вороги?
Звідкіля ми беремо наші ілюзії, Ізю? Може, вони - ще одна хвороба сучасного світу, надто збагаченого інформацією?
Але ж усе це було й раніше, до інформаційної війни, яку людство почало саме із собою. Звідки воно прийшло - все те, що виникає у наших головах, але чого ми не можемо пояснити? Чи, може, вони існували завжди? Тоді виходить іще цікавіше, друже. У такому разі ми можемо ідентифікувати їх, друже. Бо в такому разі вони навряд чи можуть бути людьми. Вони таки прибульці, Ізю.
Я посміхаюсь у стелю.
Не раджу вам шість днів поспіль витріщатися у телевізор. Бо на сьомий день ви не зможете відпочити. Ви будете доводити маревні теореми й вигадувати абсолютно ідіотські аксіоми. Ви будете відчувати, як їде ваш дах, але це вам подобатиметься. Ви будете пірнати у цей стан і ловити від цього кайф. Ви можете сказитися.
Увечері я йду на прогулянку. Згадую, що давно не ходила просто так своїм золотим відьомським містом.
Прямую вулицею, повільно, уважно роззираючись, так, ніби бачу все навколо вперше. Виникає враження, що це справді так. Помічаю деталі, яких раніше не бачила, роздивляюсь обличчя людей, які раніше зовсім не цікавили. Незвичні весняні обличчя на сіро-зеленому тлі.
Ніколи не помічала, як у людей світяться очі. Тепер помічаю. Це круто. У них, мабуть, іще залишились якісь їхні ілюзії - гарні легкі фантазії на тему свого місця у світі. Вони впевнені у своїх богах і своєму призначенні.
Ким вони бачать себе? З ким воюють? На яку верхівку дряпаються?
В одному з провулків раптом помічаю щось барвисте.
Воно дисонує з навколишнім простором, сповненим попелу. Підходжу. Роздивляюся.
Кремезний чолов’яга продає картини. Він не схожий на художника, радше - на будівельника. Його картини модернові й такі яскраві, що від них болять очі. Чи це в мене вони ще не відійшли від напруженого витріщання у телевізор?
- Ваші? - питаю я.
- Ага, - він дивиться на мене з посмішкою маніяка.
Він подобається мені.
На одній з його картин зображена синя риба. Підпис:
«Риба щастя».
- Риба щастя? - дивуюся я.
- Ага, - він знову вишкіряється на мене, - є птах щастя, а у мене - риба.
- Скільки? - питаю я.
- П’ятдесят баксів.
- Ого! - дивуюся я. - І що - добре продаються?
- Потроху, - ухиляється від прямої відповіді маніякбудівельник.