Втім, це у нього від алкоголю. Хлопець тримається на ногах не впевнено.
- Я піду? - ніби вибачається переді мною Ліля. Навіщо вибачатися, квітко? Хіба не для цього ти сюди йшла? От тільки б ще зрозуміти, навіщо була потрібна тобі я. Може, для створення антуражу? Може, тобі подобається грати на контрасті? Раніше ніколи цього в тобі не помічала…
- Валяй! - відмахуюся я.
До мене теж підходять. Щось незрозуміле, із довгими брудними патлами і в чорних окулярах. Може, у мене карма така - тягнути до себе все, що не миє волосся?
Воно гепається на стілець, де щойно сиділа Ліля, й питає:
- Можна?
- Ви вже сіли, - відповідаю я, розглядаючи цю істоту.
Навіщо окуляри? Тут і так напівтемрява… Навіщо чорні окуляри у напівтемряві?
- Можна? - воно тягнеться до мого пива.
- Ні, - я вихоплюю свій келих майже з його лап.
- Чого? - питає воно.
- Бо це - моє.
Що за манера знайомитися з дівчиною?
- А мені замовте, - прохає воно.
- Виправте, якщо помиляюся, але, наскільки мені відомо, зазвичай чоловік пригощає жінку, а не навпаки.
- А якщо у чоловіка немає грошей?
- Ви можете зняти окуляри? Істота починає дратувати.
- Ні, - воно озирається, ніби боїться чогось, - мене можуть упізнати.
Здається, на мене ведуться не тільки чоловіки з бруд ним волоссям, а й параноїки… Параноїки з брудним волос сям - два в одному, економ-пакет, навіщо платити більше?
- Хто? - зітхаю я.
- Вони, - каже істота, і я мимоволі сіпаюся - воно вимовляє це слово так само, як вимовляв його Ізя.
- Добре, - кажу я, намагаючись увімкнути здоровий скептицизм, який, як завжди в найпотрібніший момент, кудись сховався, - що ви хочете мені повідомити?
- Все марно, - каже воно, - я хочу повідомити, що все марно. Вони скрізь. Світ уже давно належить їм. Є лише одне місце, куди їм немає дороги…
Раптом воно помічає когось чи щось за моєю спиною, зісковзує зі стільця, біжить у напрямку туалету. Я озираюся. Нікого підозрілого…
Це так думаю я в нормальному стані, а якщо увімкнути параною… Отой хлопець біля стінки надто довго витріщається на щось над моєю головою, ота дівчина щось пише у блокноті (яка нормальна людина попхається до нічного клубу для того, щоб писати у блокноті? яка нормальна людина взагалі попхається до клубу з блокнотом?), отой, здається, фотографує мене на свій мобільний, удаючи, що фотографує себе…
Я підіймаюся та йду до вбиральні. Зупиняюся біля чоловічих дверей, стукаю, гукаю. Тиша у відповідь.
Штовхаю двері. Зазираю. Гукаю:
- Гей! Ви там? Гей! Яке є місце? Яке місце?
Заходжу. Перевіряю приміщення. Порожньо. Брудно й порожньо.
Виходжу і йду до жіночих дверей. Дівчат, як завжди, багато. Чому в жіночих убиральнях завжди такі черги?
Це навіть мені, жінці, не зрозуміло.
- Пробачте, - голосно кажу я, - сюди чоловік не заходив?
Дівчата озираються, чоловіка, ясна річ, ніде немає.
Витріщаються на мене, як на ідіотку. Я швиденько тікаю.
А чого я взагалі вирішила, що воно було чоловіком?
Так думаю, тягнучи чергове холодне пиво й дивлячись на Лільку, яка вже не танцює - висить на своєму новому кавалері. Дивно, вона ж була абсолютно твереза. Навіщо прикидається п’яною? Це така нова технологія знайомства з хлопцями?
Так от - чого я вирішила, що воно було чоловіком?
Воно могло бути дівчиною з низьким голосом. А може, спеціально змінило голос - для конспірації. Треба було у жіночій вбиральні питати не про чоловіка. Треба було гукнути: «Яке місце?» Може, із якоїсь кабінки і пролунала відповідь… А якщо ні? Уявляю, як витріщилися б на мене тоді…
Втім, зараз не це важливо. Зараз важливо, чи вони, про яких мені щойно казала істота з немитим волоссям, - ті самі, Ізині. Чи пов’язані якось два мої знайомі шизики між собою? Навряд.
Мабуть, вони є у багатьох. Мабуть, багато хто воює з ними, і, якби вони були одними й тими ж, їх уже перемогли б. Не якістю, так кількістю. Оце фарт, думаю я, тільки-но здихалася параної, як знову натрапила на шизика. І де! У нічному клубі! Виявляється, вони й тут водяться.
Ліля відвозить мене додому. Вона тверезіє, щойно ми виходимо з клубу. Тверезо, холодно та ображено повідомляє:
- Всі чоловіки - козли.
Це її типова фраза на випадок неуспіху. Я подумки всміхаюся.
Моїй квартирі Ліля не пасує так само, як нещодавно не пасував Олекса. На відміну від Олекси, вона це відчуває й виразно демонструє.
- Ти коли-небудь прибираєш? - питає вона, озираючись із легкою огидою.
- Нє-а. Чекаю, доки ти попросиш про якусь послугу, - посміхаюся я, - до речі, ти так і не сказала, що тобі від мене треба.
- Розуміння, спілкування, - відповідає Ліля. - І все? - дивуюся я. - І все. - І ти для цього твого спілкування тягала мене по клубах?