- Дякую, - кажу я, - сама фарбувала.
- Я знаю, - кидає він.
- Знаєш?
Він сміється.
- У тебе в понеділок фарба на шиї була. Зелена. Я одразу подумав, що ти рибу фарбувала.
Тепер сміюся я. Дуже нетривіальна заява… Надто, якщо викинути її з контексту розмови… Втім, можна й не викидати. Все одно - нетривіальна.
Ми п’яні. Тепер мене точно не загіпнотизують - на п’яних ніякий гіпноз не діє, бо ж уся технологія гіпнозу заснована на адекватних реакціях свідомості. А які у п’яних адекватні реакції? Олексу несе. Він розповідає, не замовкаючи. Нервово, емоційно, стрибаючи з однієї теми на іншу. Таке враження, ніби він зрозумів, як побудовано всесвіт, а тепер намагається мені це пояснити й боїться не встигнути.
Його хочеться обійняти й покласти спати. Хочеться заспівати йому колискову, тихо-тихо, аби він ледь розумів слова, так, як колись співала мені мама. А ще його чомусь хочеться нагодувати. Він викликає материнські почуття.
А от сексу з ним, таким, не хочеться. Він надто слинявий.
Ні, він не плаче і, звісно, не слиниться, просто має такий вигляд - слинявий. Він схожий на мильну кульку. Якщо до цієї кульки доторкнутися, її прорве. Я не хочу, аби його проривало на мене. Та і йому це ні до чого.
Зараз я потрібна йому лише як слухачка. А ще йому потрібно трохи більше красномовства, аби донести до мене-слухачки головну думку. Я в нього є: сиджу та уважно слухаю філософську маячню (вже звикла - Ізя ще й не таке видавав), а от красномовства помітно бракує.
Як і нормальної дикції. Його язик, усе його тіло, давно не слухається його, й від цього його стає шкода ще більше. І ще дужче хочеться вкласти цю велику дитину у ліжечко.
- Я хочу почати все спочатку, - каже він, - як ти вважаєш, ще не пізно?
- Ніколи не буває пізно, - кажу я й замислююся, чи не збрехала щойно.
- Ніколи не кажи «ніколи», - відповідає на одну банальність іншою мій хлопчик. - І що саме ти хочеш почати спочатку? - питаю я.
- Все. Життя. Я хочу справжнього життя. Розумієш?
Не такого, не нашого, не в Інтернеті, не в телевізорі, не з цими людьми.
Здається, ти хочеш перетворитися на Ізю. Ще один відлюдник на мою голову… Ні, мені точно щастить на психів у цьому житті. Та хіба лише мені? Можливо, у житті просто стало надто багато психів?
- Люди скрізь однакові, - нагадую йому я, - чи ти вирішив зовсім усамітнитися?
Олекса мрійливо посміхається у стелю, хитає головою.
- Не скрізь, - каже він, - не скрізь…
А потім раптом питає:
- Ти можеш уявити собі фіолетовий захід Сонця?
- Тобто?
- Захід Сонця - не червоний, не рожевий, а фіолетовий. Коли величезний розжарений диск опускається за горизонт, а все навколо забарвлюється фіолетовим.
- Сонце - не диск, - відмахуюся я.
Він деякий час здивовано вдивляється у мене, ніби намагаючись зрозуміти, чи не жартую я, потім дещо роздратовано відмахується у відповідь.
- Та я не про це! Я про фіолетовий захід! Ти можеш його собі уявити? Можеш уявити ці кольори?
- Можу, слава Фотошопу, - впевнено відповідаю я.
- А я - ні, - каже він, - не можу уявити й дуже хочу на це поглянути.
- Вмикай комп, - знизую плечима, - зараз намалюємо.
- Та йди ти, комп’ютеризована дівчино! - ображається він. - Я хочу побачити це по-справжньому!
- А по-справжньому такого не буває, - ображаюся у відповідь.
- Так само, як і інших людей? - хитро всміхається він.
- Що означає ця посмішка? - цікавлюся я. І він розповідає. Його язик уже зовсім не слухається команд його мозку, його тіло трохи хитається, насилу втримуючись на стільці, але очі його… Очі палають, очі сяють. Виблискують. У них я бачу надію, мрію. Чергову ілюзію.
Йому було п’ять рочків, коли він познайомився з дивним дядьком, що полюбляв спати на дитячому майданчику біля їхнього будинку. Якось дядько прокинувся й розповів йому, малому, що є на світі така країна - Тибет. Дядько казав, що сам бував у тій країні. Він казав, що там живуть зовсім інші люди - розумні, мовчазні, спокійні. Що вода там кришталева, а повітря таке насичене, що в ньому можна літати. Що тварини там лагідні й веселі, навіть тигри грайливі, немов кошенята. Що там легко дихати і не хочеться говорити. Що захід Сонця там фіолетовий.
А потім дядько заснув. Малий Олекса намагався розбудити його, але дядько тільки відмахувався. Тоді Олекса помчав додому й спитав у мами, чи справді існує така країна - Тибет. Мама сказала, що існує. Олекса був щасливий. Він вирішив поїхати туди, коли виросте.