Поїхати й залишитися там назавжди.
- Знаєш, він мені сниться, - каже Олекса, сьорбаючи пиво. Шампанське скінчилося, ми дістали з холодильника пиво і сидимо на підлозі, поруч, обійнявшись. Я відчуваю себе малою - так я колись сиділа на цьому самому місті, чекаючи на батьків і обіймаючи свого ведмедика. Дивлюся на Олексу. Ні, гадаю, він не схожий на ведмедика.
Я вже також остаточно наклюкалася. Не знаю, чи слухатиметься мене тіло, але думки вже точно не слухаються.
- Хто сниться? - питаю я.
- Тибет, - каже Олекса, - сниться, ніби сиджу на високій горі й пишу вірші. Знаєш, такі безглузді китайські вірші на декілька рядків…
- Хоку?
- Хрін його зна… Може, й хоку… Так от, пишу я вірші, а Сонце заходить. Знаєш, не так, як у нас, а дуже швидко, помітно. Котиться до горизонту. І все навколо стає фіо101 летовим. І повітря раптом щільнішає. Я кидаю свій листок із віршем і стрибаю з гори. Але не падаю. Лечу. А під ногами бачу фіолетові гори, фіолетові ріки й водоспади, малесеньких фіолетових тигрів… Там люди інші, я точно знаю. Розумієш, мала? Ніколи там не був, але знаю. Там людям байдуже на твій імідж, твої інтонації, твій вигляд і статус… Яке, в біса, діло до того, хто ти такий, людям, які вміють літати? - І ти хочеш почати все спочатку там? - питаю я.
- Ага, - каже він, - поїдеш зі мною?
Непогана ідея. Може, це і є те місце? Місце, до якого вони ще не дісталися? Ти про це місце казала, істото у чорних окулярах?
- Ні, - зітхаю я, - не поїду.
- Чому? - засмучується Олекса.
- Мені й тут незле живеться, - знизую плечима, - тим паче, я нічого не хочу починати спочатку.
- Дивна ти обізяна, - каже Олекса й повільно валиться на підлогу. -…ще й розмовляю, - додаю я, розглядаючи свою рибу.
Я ще довго сиджу, роздивляючись свою рибину й допиваючи пиво. Спочатку своє, потім - його. Він починає хропти. Ні, це вже занадто. Воно не лише голову не миє, воно ще й хропе. Дивлюся на нього. Накриваю простирадлом. Згадую того карамельного хлопця, що нещодавно прийшов до нас на роботу. Стає соромно. Що я роблю з людьми?..
Ранок приємний: сірий, вогкий, пізній. Ранок приємний, бо сьогодні не треба йти на роботу. Прокидаюсь і довго роздивляюся стелю, намагаючись згадати, від чого так болить голова. Згадую. Подумки матюкаю Олексу з усіма його шампанськими, пивами, фіолетовими заходами й тиграми разом узятими. Дивлюся на підлогу - його там немає. Дідько, куди воно поділося? Обережно сідаю в ліж ку - аби зайвий раз не турбувати мою бідну голову.
Гукаю:
- Гей, алкоголіку!
- Я за нього! - весело відгукується він із кухні. Як можна бути таким веселим після тієї кількості спирту, що була спожита вчора?
- Принеси мені попити!
- Випити чи попити? - знущається.
- Попити! - гарчу я.
Він приносить мені склянку води. Він знову обмотався моїм рушником. Це що, збуджує його? Я жадібно ковтаю воду, майже не відчуваючи її. Він сідає поруч зі мною.
Питає:
- Ти точно не поїдеш?
- Куди?
- До Тибету.
Здивовано роздивляюся його. То це була не алкоголічна маячня… Він справді поведений на тому своєму Тибеті.
Це справді його ілюзія, причому ілюзія, що серйозно й глибоко засіла у думках.
- А ти поїдеш? - питаю я.
- Звісно, - посміхається Олекса. І я бачу - поїде. Тут уже все вирішено. Він уже все вирішив. - І почнеш там життя спочатку?
- Ага.
- Олексо, - кажу я, - ти ж розумієш, що твої сни можуть не збігатися з реальністю?
- Я маю спробувати, - серйозно відповідає він, - не май мене за ідіота, я точно знаю, що там усе буде не таке, як я собі уявляю… але ж і не таке, як зараз.
- Ну, якщо тобі це справді треба… То коли ти їдеш?
- Скоро. Дуже скоро.
Він підморгує, підіймається і йде на кухню.
- Тобі бутерброд із сиром чи з ковбасою? - гукає звідтіля.
Він щасливий. Я заздрю йому. Він подобається мені таким. Так подобається, що й самій хочеться кинути
все до дідька, обійняти його і йти геть, залишивши за спиною відчинену квартиру із зеленою рибиною на стінці, захопивши з собою лише зубні щітки, надію і це його заразне щастя, якого має вистачити на двох.
- А можна просто кави? - питаю я.
Ми сидимо на балконі. Він їсть бутерброд, я п’ю каву й тримаю у руці незапалену цигарку. Мені подобається дивитися, як він їсть, - у такі моменти в ньому з’являється щось від голодної хижої тварини, і це мене неабияк заводить.
- Тобі дати запальничку? - питає він, помічаючи мою незапалену цигарку.
- Ні, - кажу я, - палити натщесерце шкідливо.
- Палити взагалі шкідливо, - помічає він.
- Жити взагалі шкідливо, - згадую я чиїсь слова, - від цього помирають…
Я постійно згадую чиїсь слова, думаю я. Моя голова сповнена чужими репліками, заявами й теоріями. Але це ж нечесно - я пам’ятаю слова й не пам’ятаю їх авторів. Це ж, певно, неприємно авторам… Принаймні, я на їхньому місці образилася б. Цікаво, це також наслідок надлишку інформації в навколишньому середовищі, чи в мене просто проблеми з пам’яттю? Я не зможу перевірити цього (і чимало всього іншого), доки не опинюся в якомусь іншому середовищі.