Чи затягне знову? Тримаю у руці пульт. Тримаю пальця на червоній кнопочці. Червоній… Ніби для запуску ракет.
Ядерних.
Чому я слухаю маячню свого щуроподібного товариша?
Можливо, тому що теж не люблю цього світу? Тому що теж інколи думаю про його знищення. Натиснути на червону кнопку - і полетять ракети, і закричать люди, і загуде земля… Натиснути червону кнопку… Лише одну кнопку… Лише раз натиснути…
Я натискаю. Обличчя, сміх, голоси. Я вдивляюся.
Прислухаюся. Комедійний серіал. Сміх за кадром. Хтось падає. Сміх. Підводиться. Сміх. Мені теж стає смішно.
Смішний хлопець. Де у ньому може ховатися небезпека?
У якій рисі його смішно-серйозного обличчя?
Треба відірвати погляд. Просто відірвати погляд. Лише відірвати погляд… Відірвати… Обидві руки… Я дивлюся на обидві свої руки… На них треба зосередитися… Яка з них підійметься раніше?.. Погляд… Яка з них випередить мій погляд?.. Погляд… … Я дивлюся на попіл неба.
Я щойно двічі входила у транс.
Я примусила себе увімкнути й вимкнути вампіряку.
Увімкнути - несвідомо. Вимкнути - свідомо. Ізя пишався би мною.
Починається осінь. Сіра і зовсім не така гарна, як її малює моя сестра, - та сама, що засинає під «Жах на вулиці В’язів». Вона все бачить яскравіше, ніж воно є.
Вона не хоче бачити сірість. Що сказав би на це Ізя? Ізя сказав би, що перший-ліпший гіпнолог скористається цим, щойно роздивиться її малюнки. Ізі постійно здається, що його всі хочуть загіпнотизувати.
Я кажу йому: ти надто велику вагу надаєш своїй персоні.
Ти вважаєш себе надто крутим. Кому ти потрібен?
Я думаю: кому ти потрібен, переляканий ти пацюче?
Усі спецслужби світу, усі інопланетяни, усі вони тільки і мріють про те, аби завербувати, загіпнотизувати, затягти тебе у свої тенета? Навіщо? Хто ти такий?
Хто ти такий?
До речі - а хто він такий?
Я досі не знаю цього. Ким він був до того, як перетворитися на пацюка, що сховався у своїй нірці? Ким є зараз? Де знаходить гроші на свої цигарки без фільтра, на маршрутки? Куди на цих маршрутках їздить? Як його звуть? Так. Я не знаю, як його звуть насправді. Під час знайомства він чесно попередив, що Ізя - це його несправжнє ім’я.
Ми зустрілися на зупинці біля мого будинку. За два дні після нашої першої зустрічі у маршрутці. Я одразу впізнала його. І, звісно ж, зробила вигляд, що не впізнаю.
- Привіт! - вигукнув він і помахав рукою.
Я відмахнулася у відповідь. Може, відчепиться?
Не відчепився. Підійшов.
- От бачите, - сказав він, - ви мешкаєте саме тут.
Він, пацюк, був задоволений собою, широко посміхався.
- Так, - я була вимушена погодитися, - я мешкаю тут.
- Я теж, - зрадів він, - давайте знайомитися!
- А давайте не будемо, - спробувала відмовитись я, але було запізно - він уже тягнув мені свою щурячу лапку. - Ізя, - відрекомендувався він, - це, звісно, не справжнє ім’я…
- Чому? - здивувалася я.
- Що чому?
- Чому «звісно, не справжнє ім’я»? Ви шпигун?
- Майже, - відповів він.
- Чому майже?
Він підсунувся до мене й швидко прошепотів:
- Шпигую не я. Шпигують за мною.
- А! - зрозуміла я. - Контррозвідка!
- Ні, - він помотав головою, - не контррозвідка. Вони! - Інопланетяни? - здогадалася я.
- Ні. Вони!
- Хто такі вони?
Він замислився, тоді відмахнувся, відповів:
- Ви, головне, дорогою нічого не рахуйте! - і почалапав геть.
- Гей! - гукнула я.
Він обернувся.
- А звідкіля ви знаєте, що я не з них? - спитала я.
- Бо ви вмієте входити у транс! - відповів він і пішов.
А увечері вже чекав на мене на тій самій зупинці.
- Я хочу вам дещо розповісти, - прошепотів мені на вухо, підхоплюючи під лікоть, - дещо дуже важливе!
Про них!
Так ми познайомилися: я і шизик, який назвав себе Ізею. Втім, пізніше я зрозуміла: він не шизик. Він - параноїк. Ізя надто збуджений, навіть як на себе. Його очі хворобливо палають, він знову знайшов істину. Вкотре знайшов істину. Чергову істину…
- Це павутиння! - виголошує він. - Це павук! Ними керує павук! Вони плетуть, плетуть, плетуть, павутиння зростає, зростає, дивись - воно за вікном, воно вже оплело всіх, весь світ у павутинні… - Ізю, - кажу я, десь глибоко всередині усвідомлюючи, що він усе одно не почує, - павутиння не за вікном, воно у тебе на вікні.
- Воно скрізь, воно спіймало нас, і ми не можемо рухатися, ми робимо лише ті рухи, на які воно нас спонукає… вони нас спонукають… павутиння тут! - він стукає кулаком по голові. Гучно. Мабуть, боляче. Та зараз він не відчуває болю, він у стані афекту.