- Ви відвідувач? - питаю я. - Це стілець для відвідувачів.
Він усміхається. Я всміхаюся у відповідь.
Пограємось?
- Якщо треба, буду відвідувачем, - каже він. Торкається рукою підборіддя. Я підкладаю під своє підборіддя кулак, дивлюся на нього. Іноді без параної краще, думаю я, принаймні, коли до тебе підходять знайомитися, ти точно знаєш, що просто сподобалася хлопцеві. Навіть якщо це не так, поки що я віритиму в це. Ну ким він ще може бути?
Кому я зараз потрібна, окрім себе й моєї Кішки?
- А вам як треба? - питаю я.
- Мені треба вам сподобатися, - каже він. Торкається чуба. Поправляю зачіску.
- Навіщо? - цікавлюся.
- Секрет, - каже він і підморгує.
- Тоді принесіть мені ще шампанського, - пропоную я.
Він підіймається і йде за пляшкою. Я всміхаюся йому наздогін. Цікаво, думаю я, коли я усміхаюсь, у мене теж світяться очі? Ніколи не всміхалася у дзеркало. Принай мні, щиро не всміхалася… Треба буде спробувати. Чи вийде в мене щиро усміхнутися власному відображенню?
Хлопець повертається з пляшкою й двома пластиковими чарками. Наливає. Виголошує тост:
- Будьмо!
- Ще б пак, - погоджуюся.
П’ємо.
- Ну, давайте, - кажу я.
- Що? - питає він.
- Знайомитись, - пояснюю я.
- Давайте, - погоджується він і простягає руку, - Олексій.
Знайоме ім’я, думаю я. Залишки параної у голові миттєво відгукуються і припускають, що це - спроба впливу на мене через мій емоційний стан. Те ж місце для знайомства, схожі імена… Припини, кажу я собі, це лише збіг…
Збігів не існує, казав Ізя… Припини!
- Моє ім’я вам відоме, - не питаю, констатую.
- Так, - посміхається, - мені Толя про вас розповідав…
Слухай, давай на «ти»?
- Давай. І чим ти займаєшся?
- Я програміст, - каже він.
- Що програмуєш?
Він здивовано дивиться на мене. Потім - сміється.
Був момент, коли у його очах спалахнуло щось схоже на розпач? Зникни, наказую параної, я тебе не кликала.
Зникни. У мене зараз з усіма перемир’я. Навіть із собою, ясно тобі?!
Він починає розповідати про свою роботу, мені, звісно, нецікаво. Я спитала просто так - аби роздивитися, що у нього в очах. Я слухаю розповідь, одночасно намагаючись встановити черговий рекорд у «Lines» - грі, яку вигадали песимісти. І раптом помічаю, що Олексій стукає пальцями по столу. Обережно, ледь помітно, ледь чутно.
Зосереджуюся на стуканні. Якби це була азбука Морзе, то він вибивав би сигнал SOS. Цікаво, що цей ритм означає у шифрі, який розгадав Ізя? Він робить невеличку павзу в розповіді. І тоді я питаю:
- Що це означає?
- Що «що означає»? - питає він у відповідь.
- Оце, - кажу я й вибиваю на столі SOS.
- Та нічого, - каже він, відсмикуючи руку, - просто замислився…
- Про що замислився? - питаю я.
Швидкий рух його очей: угору й вправо. Попався!
Не замислювався ти ні над чим. Бо щойно ти вигадував.
Ви-га-ду-вав!
- Над тим, чому жінки завжди питають про щось, а тоді не слухають…
А це наїзд, думаю я, добре, хлопче, спитаємо в тебе щось, що мене справді цікавить.
- Слухай, - кажу я, - тобі подобаються риби?
- Риби? - дивується він. - Які риби?
- Зелені, - посміхаюся я йому.
- Зелені? А такі є?
- Дурненький, - кажу я, - у нашому світі є все. І зелені риби, і фіолетові заходи Сонця, і інші люди. - Інші люди? - перепитує Олексій.
- Так, - кажу я, - зовсім інші. - І де ж вони є? - з насмішкою цікавиться він. - У рожевих дівочих мріях?
- У Тибеті, - відказую я, ігноруючи насмішку. І розповідаю про Тибет.
Розповідаю якомога серйозніше, яскравіше. Намагаюся повністю продемонструвати співрозмовникові те, що побачила я, коли слухала свого Олексу. Намагаюся занурити його в той образ. Не просто зацікавити його - навернути до іншої віри. До Олексиної віри. Завербувати.
Перетягти на свій, тибетський, бік.
Отак я буду вести з вами війну, думаю я, саме так і тільки так. Я не протиставлятиму всій вашій маячні, всім вашим інформаційним потокам, усьому вашому павутинню нічого, крім свіжого повітря і фіолетових заходів Сонця. І ми подивимося, хлопці, хто з нас правий.
Ми подивимося, чия віра має право існувати, а чию слід викинути на смітник.
Навертаючи Олексія, відчуваю себе месією. Теж непо гана роль. Теж симпатична ілюзія. Чому б і ні? Не воювати - нести віру. Нести світло. Те саме світло, якого я нещодавно так боялася, бо воно викривало всі мої темні закутки.
Знову увімкнули пафос, думаю я, чому я не можу прожити без пафосу? Чому, щойно в голові виникає будьяка думка, перша-ліпша ідея, я поспішаю загорнути її в яскравий подарунковий папір і натрусити зверху золотих леліток? Це теж якась психічна хвороба? Може, в такий спосіб я виправдовуюся перед собою? Доводжу собі, що ця моя думка не така вже й кепська, що ця моя думка варта уваги і прискіпливого розгляду?