- Воно вже тут!!! - кричить він.
Я підіймаюся, йду за яблуком. Ізя полюбляє яблука, тому ними можна його затикати.
Він хапається за те яблуко, як за останню соломинку.
Гризе. Жере. Утилізує. Заспокоюється. Поволі підіймає на мене чорні щурячі очка. Мружиться, вдивляючись у мене.
- Звідкіля ти знаєш, що твій вчинок - це саме твій вчинок? Що ти щось зробила із власної волі, що це ти вирішила зробити це? Ти, а не той, хто смикає за нитки?
- Бо можу пояснити причину своєї поведінки, - відповідаю я.
- Чому ти зараз почухала носа, ти теж можеш пояснити? - зловісно всміхається Ізя. - Ізю, - я переводжу тему розмови, бо якщо довго слухати Ізю, починаєш йому вірити, - Ізю, як тебе звати насправді?
- А це ти навіщо спитала? - він роздивляється мене з підозрою. - Це ти можеш пояснити?
- Бо мені стало цікаво, - пояснюю я.
- А я тобі не скажу, - вишкіряється він, - не скажу! Бо не знаю, чи тобі просто так стало цікаво, бо не впевнений, чи це саме тобі стало цікаво! - Ізю, ти мариш, - кажу я.
- Е ні, рибо! - вигукує він. - Це не я марю! Це світ марить! І це - передсмертне марення! І знову сміється - тим самим украденим у когось сміхом.
Я думаю, що він правий у чомусь. Адже світ дійсно давно вже потроху марить. Уявне перемагає реальне.
Кількість інформації накопичується у повітрі, утворюючи собою матерію, яка щільнішає щодня, яка майже фізично відчувається довкола.
Сьогоднішнє суспільство - це суспільство інформаційного споживання, але інформації надто багато, аби ми встигли вжити її всю. Пропозиція перевищує попит. Інформація дешевшає, й ми жадібно жеремо її у надмірних кількостях, так само, як Ізя жере свої яблука. Та от біда - яблука, на відміну інформації, приносять і організму в цілому, й мозкові зокрема лише користь. А неспожита інформація утворює навколо нас такий собі інформаційний смітник, який тисне на мозок, на душу, можливо, викликає привидів, а може, психічні хвороби та суїцидні нахили.
Я думаю, що й у пошуках мотивацій Ізя має рацію.
Що змушує мене…
- Ти знову замислилася! - перериває мої думки Ізя. - Ти знову зробила це! Не можна! Це ж той самий транс!
Вони можуть підловити тебе на цьому!
- Ізю, хто такі вони? - вкотре питаю я.
- Якби я знав, - зітхає Ізя, - якби ж я тільки знав…
Вони зомбують усіх навколо, а я навіть не помічаю, як і коли.
- Всіх-всіх? - питаю я.
- Так, - каже він, - а коли всі будуть слухатися лише їх, це й буде Апокаліпсис. - І що трапиться? - питаю я.
- Та нічого, напевно, - Ізя смутнішає, - зовсім нічого.
Все залишиться так, як є. Тільки нас не буде.
- Кого «нас»?
- Тих, хто знає, що і навіщо робить. Тих, хто думає сам за себе. Тих, кого не змогли зомбувати… - І як це станеться? - цікавлюся я.
- Тих, хто не піддається, вб’ють, - змовницьки повідомляє мені Ізя.
- То, може, краще піддатися?
- Краще бути мертвою людиною, ніж живою маріонеткою! - виголошує він.
- Вимкни пафос, - раджу я.
Відчуваю, що у голові щось коїться. Що майже почала вірити у всесвітню змову з метою перетворення людей на зомбі за допомоги телевізорів, Інтернету й рекламних біг-бордів. Треба вшиватися. Ізя дуже переконливою зіштовхує зі стежки здорового глузду, яка поруч із ним здається такою непевною… Треба вшиватися.
- Я піду, - кажу я й крокую до дверей.
- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх! - гукає він наздогін.
Я зупиняюся. Обертаюся. Перепитую:
- Що?
- Якщо почуєш голоси у голові, не лякайся їх, - тихіше повторює Ізя, - і не слухай того, що вони тобі наказуватимуть. І не думай, що вони тобі примарилися, або що це говорить твоє друге «я». Це чіп, якого вони таки змогли запхати тобі у голову!
- І що мені у цьому разі робити? - питаю я. - Бігти до міліції?
- Знущаєшся? - невесело всміхається Ізя. - Усі органи влади вже давно в їхніх руках… Приходь до мене.
Будемо видаляти власноруч.
Я уявляю, як він дістає свій невеличкий іржавий ножик, який, мабуть, трохи старший за мене, й починає колупатися ним у моїй голові. Стає неприємно.
- Добре, - брешу я, - обов’язково прийду.
Й тікаю якнайшвидше із його брудного барлогу.
Вкотре обіцяю собі більше не заходити до Ізі, та щось мені підказує, що вкотре брешу собі. До кого ж мені заходити, як не до нього? Хто ще розповідатиме усі ці химерні побрехеньки про них? Хто ще говоритиме так упевнено, щиро й цікаво? Хто ще навчить мене не зважати на телевізійні шоу і яскраво-агресивну рекламу, яка муляє очі дорогою на роботу?
Хто навчить читати книжки і глибше копирсатися в собі?
Хто навчить протистояти тенденції емоційних образів, сприймаючи лише аргументи і факти?