- Не зараз. Негайно!
Доводиться виконувати наказ. Ключ ховаю до кишені.
Він здається теплим і важким, хоча точно знаю - він легесенький і прохолодний. Ізина кухня завжди була для мене недослідженим простором, темрявою за відчиненими дверми. Там було порожньо - я відчувала це. Тепер я це бачу. Невеличкий стіл, декілька старих табуретів, на які лячно сідати - ще розваляться просто під тобою. Продукти на столі та кремезна тітка не вписуються у приміщення. Воно повинне бути порожнім. Воно має бути порожнім.
Втім, усі Ізині гості не вписуються в його хату, а його смерть - у життя, в моє життя, в його життя, в його війну та його пошуки.
Тітка доручає мені різати хліб. Руки трусяться, відчуваю неабияке збудження - хочеться якомога швидше дістатися до шафки. Ріжу, намагаюся не зосереджуватися на власних рухах, аби не входити у транс. Відволікаюся від рухів настільки, що ніж зісковзує з хліба й ріже мого пальця. Мені не боляче. Дивуюся: кров іде, а мені не боляче…
Біль приходить лише за декілька секунд, ледь відчутний, майже непомітний. Мовчки демонструю пальця кремезній тітці та йду до кімнати.
Одна рука у мене в роті (смокчу палець), іншою встромляю ключа, обертаю: раз-два-три, Сезам, відкрийся!
Порожньо. Нічого.
Я зазираю у шафку, майже запихаю туди голову, стукаю по стінках, намагаючись знайти порожнечі й потаємні схованки - нічого. Порожньо.
- Що ти робиш?
Вилізаю з шафки - тітка стоїть наді мною. Вона ще менш дружньо налаштована, ніж декілька хвилин тому.
- Шукаю якісь засоби дезинфекції, - брешу я і знову демонструю свій закривавлений палець - мій єдиний аргумент, моє єдине виправдання.
Ще раз зазираю до порожньої шафки. Навіщо, Ізю?
Навіщо ти тримав під килимком ключа від порожньої шафки? Навіщо мені порожня шафка? Чи - не мені? Чи ти сподівався, що на шафку натраплять вони? Ти хотів збити їх з пантелику? А збив мене…
Але, якщо порожню шафку ти залишив для них, то що ж ти залишив мені?
Невже ти пішов, нічого не лишивши? Невже таки кинув мене зовсім саму? Без допомоги, без жодної підказки? Ти лишив мене саму у цій твоїй клятій війні невідомо з ким.
У самісінькому епіцентрі цієї клятої війни, зовсім саму, без зброї. Що для мене було би зброєю? Інформація. Так, я перенасичена різноманітною інформацією, але, от біда, серед усього цього звалища немає потрібної.
А чи була вона у тебе, Ізю? … Під час розпивання «за упокій» стає зрозуміло, що Ізю звали Марком. Дивно. Йому зовсім не личить це ім’я. Я слухаю їх, вони розповідають про нього, згадують випадки з життя, плачуть за ним. Я не плачу. Складається враження, ніби вони говорять про когось іншого, не про мого товариша. Бойового товариша, думаю я, швидко посміхаюся й перемикаю думки на іншу тему - аби не увійти у легкий транс.
Миша наклюкалася швидко - не вміє пити, помітила я, зовсім не вміє. Наклюкалася й почала шморгати носом.
- Заспокойся, - сказала я, - нам усім його не вистачатиме.
Слабачка, подумала я.
Вона мене дратувала. Я ревнувала. Я не розуміла, чому Ізя не розповідав мені про неї. Навіщо приховував?
Розповідав про ворогів, яких ніхто й ніколи не бачив, але мовчав про свою мишасту доньку, яку бачили всі.
Я не розуміла, чому зараз тут вона на повних правах хазяйки. Вона, а не я.
- Я не знала, що буде так боляче, - пожалілася мені п’яна миша, - він же мені ніхто, я майже не пам’ятаю, як цей пияк виглядає… Чому так боляче?!
- Пияк? - перепитала я. Ізя ніколи не зловживав алкоголем. Яблуками - так, але алкоголем - ніколи.
- Ага, - схлипнуло воно, - ти ніби не знала! Дзвонить, бувало, а сам двох слів зв’язати не може…
- Дзвонить? - перепитала я.
Знову виникло гостре відчуття, що мене дурять. Або що ми тут ховаємо не ту людину, яку знала я. Якби я не бачила його у труні, точно пішла б перевіряти номер квартири, в якій знаходжуся. Ізя ніколи нікому не дзвонив. Він був упевнений, що його телефон прослуховують, а в гудінні слухавки може бути закодовано сигнал для його підсвідомості.
- Ну… дзвонить, - здивовано підтвердило мишеня й гикнуло, - тобто… дзвонив… - І коли він дзвонив востаннє? - спитала я.
- Ну, десь із місяць тому…
З моменту цієї розмови пройшло вже декілька годин. І весь цей час я думаю лише про її слова. І про те, що все це може означати. Намагаюся переконати себе в тому, що все життя Ізі, яке бачила я, було лише виставою. Майстерною виставою самотнього п’яниці, який просто намагався привернути до себе увагу. Намагаюся переконати себе, але не можу. Ізя казав, що я легконавіювана. Це правда. Видно, саме цим він і скористався, нав’язавши мені свою віру. Та зараз думати про це вже пізно. Тепер треба думати про те, як мені з цією вірою жити. А ще - про те, хто дзвонив тій миші, називаючи себе її батьком. Певно, хтось із них.