Втім, Ізя казав, що малюнки й тексти у всесвітній мережі також не варто роздивлятися. Ніколи не знаєш, між якими саме рядками, у якій саме посмішці ховається небезпека…
Телебачення - мій найулюбленіший, найзрозуміліший вампір.
Коли Ізя був трохи адекватнішим і розповідав про закодоване зомбування через телевізори, я спитала:
- Ти часом не про 25-й кадр говориш?
- Ти не в курсі? - здивувався Ізя. - Ефект 25-го кадру - вигадка. Його вигадав 1957 року американець Джеймс Вайкірі. Це відкриття зацікавило політиків і Федеральну комісію з комунікацій, проте дослідження, проведені 1958 року, результатів не дали. Того ж року Американська асоціація психологів офіційно спростувала докази Вайкірі, а 1962 він сам зізнався, що всю цю історію він сфабрикував із метою заробити грошей… А знаєш, що найцікавіше?
- Що? - спитала я.
- Надто вже цілеспрямовано спростовують існування цього ефекту. До сьогодні спростовують. Не знаю, як саме вони впливають на нас з екрана, але впливають точно.
Ясно, що це не 25-й кадр, до якого вони спеціально привертають увагу, це щось інше, зовсім інше.
- Що саме інше? - спитала я.
- Якби ж я знав… - зітхнув Ізя.
Він утилізував чергове яблуко і спитав:
- Ти помітила, як важко буває відірватися від телевізора, коли вмикаєш його? Коли там нічого цікавого немає, а ти все одно витріщаєшся у нього і клацаєш пультом.
Клацаєш, клацаєш, а тоді знаходиш щось непотрібне, проте воно чомусь здається тобі цікавим. І зависаєш на цьому. Витріщаєшся туди, доки не піде реклама, а тоді знову клацаєш…
- А реклама? - спитала я. - У рекламі щось є? Ізя знову засміявся не-своїм, надто веселим і світлим, як на нього, сміхом.
- Це дуже весело, - сказав він, - дуже весело… Ти не повіриш, але мені здається, що саме у телевізійній рекламі, якої всі так бояться, нічого, крім самої реклами, й немає.
Я сиджу навпроти темного телевізора - мертвого вампіра. Втім, я знову дурю себе. Він не мертвий. Якби він був мертвим, то не міг би оживати. Я сиджу навпроти вампіра, що спить. Я не знаю, що робити.
- Що мені робити? - питаюсь я у свого відображення в телевізорі. Відображення питає у мене те саме. Воно таке ж розгублене і спантеличене.
Дожилася: не встигла сказитися, а вже з вимкнутим телевізором балакаю… Втім, це, мабуть, краще, ніж балакати з увімкнутим.
3. Параноя
На роботі на мене чекає комп’ютер і телефон. Комп’ютер підімкнено до мережі Інтернет, але я цим не користуюся. Я працюю у Ворді й Екселі. Шефові цього достатньо. Мені - більш ніж достатньо. Я - лише секретарка в туристичній компанії. На думку співробітників, досить дивна останнім часом секретарка.
Як іще назвати секретарку, яка постійно відсутня в асьці й боїться телефону?
Сьогодні у нас збори. Новий хлопець у колективі. Нас знайомлять. Бачу недружні погляди, що співробітники кидають на нього. Зрозуміло - він буде десь у чомусь головним. Моїм співробітникам не подобається, коли з’являється ще хтось головний. Втім, це нікому не подобається. Окрім, хіба що, мене. Мені байдуже. Плюс шеф, мінус шеф…
Новенький хлопець симпатичний. У нього холодні очі й холодна посмішка. Він схожий на американця.
Він - у светрі й почовганих джинсах, але чомусь має досить дорогий вигляд. Завжди дивувалася, як людям це вдається, - мати такий вигляд у мотлоху. У мене все навпаки: хоч би що я на себе нап’яла, створити пристойний імідж не виходить.
Він знайомиться з нашими. Наші знайомляться з ним.
У кожного він щось питає. Дівчата вже не сердяться, дівчатам він уже подобається. Швидко він їх, думаю я, вміє він їх…
Вміє? Цікаво, чи свідомо використовує він це своє вміння?
Мені він робить комплімент про мої парфуми - каже, вони пасують мені. Я знаю це. Я знаю, що у мене не виходить мати дорогий вигляд, тож компенсую це класними парфумами. Я - нонсенс. Страшко, яке пахне як справжня леді…
Після зборів повертаюся за комп’ютер. Вмикаю свої «Lines» - барвисті кульки, у які граюся протягом робочого дня. Та погратися не виходить - новенький підходить до мене, видно, дуже його зацікавили мої парфуми…
Питає:
- Ви вмієте готувати смачну каву?
Молодець, думаю я і згадую Ізині уроки: крок перший - збити з пантелику. Сказати (чи спитати) щось таке, чого від тебе не чекають. Аби роздивитися співрозмовника у мить розпачу - тоді той скидає маску.
Чи свідомо новенький це робить?
- А ви? - питаю я.
Він посміхається.
- Не дуже. Ви мене навчите?
Ага. Розігнався.
- Я б із задоволенням, але теж не вмію. Спитайте у шефа. Він уже з місяць не просить кави, мабуть, боїться, що я його отруїти хочу.