Нині є всі підстави стверджувати, що в доісторичні часи наша система власних імен мала рідну мовно-культурну базу. Це означає, що слова, які завдяки онімізації набували статусу власного імені, з походження були слов’янськими, хоча генеза багатьох з них могла сягати й праіндоєвропейськоїдоби. І лише у ІХ ст. все помітнішим стає присутність в іменнику давньої Русі-України варязьких імен, що легко пояснюється активністю переселення варягів-скандинавів на наші землі: «Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому (Києві. —Л. Б.), і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» («Літопис руський»). Описуючи Олегове посольство до візантійського імператора 912 р., літописець називає такі варязькі імена Олегових супутників: Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермут, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актуву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Хоча професор Д. Чижевський оцінює кількість запозичених скандинавських слів двома-трьома десятками, «та й то рідко вживаних, почасти вже втрачених мовою»[4], проте імена-германізми в іменнику давньої Русі-України ІХ ст., зважаючи на високий соціальний статус їхніх носіїв, стають помітним, впливовим чинником у його розвитку. Навіть якщо вважати дискусійними спроби пов’язати питомо українські імена Володимир, Святослав зі скандинавськими Вольдемар, Сфендостлав, то незаперечним фактом є входження в основний фонд українського іменника варязьких з походження імен Олег, Ольга, Ігор, Гліб, Івор, Рюрик. Щоправда, академік В. Скляренко такі імена доби Русі-України, як Рюрикъ, Синеусъ, Труворъ, Игорь, Адунъ, Алданъ, Аминодъ, Боричъ, Веремуд, Иворъ, Карнъ, Кары, Куци, Моны, Руаръ, Синко, Стиръ, Тилен, Труанъ, Туадъ, Тудко, вважає кельтськими за походженням.[5]
Найдавніші імена праукраїнців, по суті, нічим не відрізняються від сучасних українських прізвиськ. Дохристиянські імена українців так само, як і сучасні прізвиська, творили відкриту систему, тому сучасні вчені не можуть навіть приблизно окреслити їх кількість. Одні оцінюють їх кількість «не менше тисячі», інші стверджують, що «практично кожне повнозначне слово (і службове іноді також. – Л. Б.) могло бути використано у ролі власного особового імені», а глибокий знавець української антропонімії – член-кореспондент HAH України Юрій Карпенко висловлював гіпотезу, що українці мали більше ста тисяч дохристиянських імен[6]. Кожна незвична або варта уваги обставина, пов'язана із появою на світ дитини, ставленням до неї у сім'ї, а також, звичайно, зовнішність, вдача найменованої особи і т. ін. – усе могло стати характеристикою, віддзеркаленою у власному імені людини.
Дохристиянські імена українців творилися та вживалися в умовах відсутності письма, без кодифікованого офіційного їх реєстра, а це означає, що кожен прадавній українець виступав не лише носієм імені, а й імено-творцем, бо імена не лише вибиралися з традиційного «мнемонічного» реєстру (письма ж бо не існувало), а й активно утворювалися для конкретного акту номінації. З прийняттям християнства дохристиянські імена та, що найважливіше, принципи їх надання не втрачають своєї популярності – вони й надалі широко вживаються як відомі кожному українцеві прізвиська.
Християнські імена
І зійшлося людей без ліку,
і влізли вони у воду, і стояли —
ті до шиї, а другі – до грудей.
Діти ж не відходили від берега,
а інші немовлят держали. Дорослі
бродили у воді, а попи, стоячи,
молитви творили…
Так урочисто описав літописець одну з визначних подій в історії нашої Вітчизни – хрещення Русі-України. І це не випадково, бо ідеали християнства, християнська культура, християнська обрядовість зумовили глибокі зміни в духовному житті наших предків. Торкнулися ці зміни і репертуару імен, мотивів їх присвоєння, став цілком інакшим обряд надання імені, який почав називатися хрещенням. Адже ім'я людини, мотив його надання та сам обряд хрещення є основними елементами християнського віровчення.
Християнство на терени Русі-України принесло власний реєстр імен та, що дуже важливо, свої, християнські, принципи їх надання. Первісний реєстр християнських імен на теренах Русі-України був чисельно дуже обмежений. Найдавніші писемні пам’ятки старокиївської доби (ХІ—ХІІІ ст.), зокрема місячні мінеї, фіксують лише 394 християнських імені, з них 330 чоловічих та 64 жіночих. З походження це чужомовні – давньоєврейські, грецькі та латинські – імена, які, однак, на Русь-Україну потрапили не з Візантії, а вже частково послов’янізувавшись головним чином серед болгарів, у яких християнство стало офіційною релігією у 863 році. Не треба також виключати участі наших предків у адаптації християнських імен до давньоукраїнської мови у доволодимирівський період, оскільки християнські імена, як і християнство загалом, почали активно утверджуватися щонайменше на 100—120 років раніше від дати офіційного хрещення – 988 рік. Так, наприклад, давньогрецьке κύριος [kyrios] «пан, володар» у старослов’янських текстах трансформується у слов’янізований відповідник КУРИЛЛЪ, а в церковнослов’янських текстах української редакції – у Кирило, Кырыло, Курило, Чурило, Хурило і т. д., або давньогрецьке Θεόδωρος [Theódôros] змінюється у старослов’янський відповідник ΘЕОДОРЪ, а в українській мові – на Хведур, Хведір, Педір, Ведір, Федір, Федур тощо. Деякі християнські імена у процесі адаптації до фономорфемної структури української мови дали по два і більше варіантів, які нині мовцями усвідомлюються як окремі імена: давньогрецьке γεωργός [georgos] – Георгій, Єгор, Юрій.
4
5
6