Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подій, що сталися в обителі, назву якої слушно й богобійно буде замовчати, наприкінці року Господнього 1327, коли цісар Людовік прийшов в Італію, аби відновити гідність Священної Римської імперії, у лад із помислом Всевишнього і на сум'яття мерзосвітнього узурпатора, святокупця і єресіярха, котрий в Авіньйоні соромотою покрив святе ім'я апостола (маю на мислі лукаву душу Жака Кагорця, що його безвірці почитають як Йоана XXII).
Аби краще зрозуміти історію, в гущі якої я опинився, може, варто нагадати, що діялось у той відтинок століття — так, як я розумів се тоді, і так, як пам'ятаю зараз, збагатившись іншими оповідями, які почув опісля, — якщо пам'ять моя буде у спромозі злучити між собою нитки численних і вельми заплутаних подій.
З найперших років того століття Папа Климент V переніс апостольський престол до Авіньйону, залишивши Рим на поталу амбіціям місцевих синьйорів. Тож поступово священний город християнського світу, розтерзаний звадами між його власними владоможцями, став схожий на цирковий балаган чи лупанарій; безпідставно називаючи себе республікою, він зазнавав нападів озброєних ватаг і терпів від насильства та грабунків. Церковні пастирі, які не бажали коритися світській владі, орудували зграями харцизників, жакували з мечем у руці, лиходіяли й обкручували негідні оборудки. Як тут було запобігти тому, що Caput Mundi[17] знову став, як і можна було сподіватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вінець Священної Римської імперії й відновити його гідність мирської потуги, якою він був за цезарів?
Отож року 1314 п'ятеро німецьких князів обрали у Франкфурті Людовіка Баварського на верховного державця імперії. Та того ж таки дня, по той бік Майну, палатинський граф Рейнський й архиєпископ Кельнський обрали на ту ж гідність Фрідріха Австрійського. Два імператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воістину стало причинком великого безладу…
Два роки опісля в Авіньйоні було обрано нового Папу, Жака Кагорця, старця сімдесяти двох літ, який прибрав ім'я Йоана XXII, і нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифік колись назвав себе цим ім'ям, таким споганеним для праведних. Француз і слуга ревний короля французького (люди сеї розбещеної землі завжди схильні сприяти інтересам своїх і нездатні дивитися на цілий світ як на свою духовну вітцівщину), він підтримав Філіпа Красивого проти лицарів-тамплієрів, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвітніх злочинах, аби з допомогою сього пастиря-віровідступника прибрати до рук їхні маєтності. Тим часом у цей спліт підступів устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над італійським півостровом, переконав Папу не визнавати жодного з німецьких імператорів і самому зостатися верховним воєводою церковної держави.
У 1322 році Людовік Баварський здолав свого суперника Фрідріха. Ще більше боячися одного імператора, ніж двох, Йоан одлучив од церкви переможця, а той і собі проголосив Папу єретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджі зібралася капітула францисканців, і генерал їхній, Михаїл з Чезени, прислухавшись до прохань «спіритуалів» (про них ще матиму нагоду розповісти), проголосив убожество Христа істиною віри, твердячи, що навіть якщо він і володів чимось разом зі своїми апостолами, то лише за usus facti[18]. To було гідне рішення, яке мало на меті зберегти чесноту і чистоту ордену, але воно прийшлося вельми не до смаку Папі, який, мабуть, вбачав у ній загрозу своїм власним замислам, бо він як предсідник церкви намірявся відібрати в імперії право обирати єпископів, застерігаючи натомість за святим престолом право коронувати імператорів. Чи сі спонуки ним рухали, а чи інші, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[19] Йоан засудив постулат францисканців.
Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер вже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був укоронований в Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцога Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґучона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.
19
З-посеред декількох [вчених мужів]…