Першого дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де Вільям провадить вельми пожиточну бесіду з абатом
Келар був чоловік огрядний, на вигляд посполитий, але життєрадісний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Він завів нас до наших келій у притулку для прочан. Точніше, завів нас до келії, призначеної для мого вчителя, пообіцявши, що наступного дня звільнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новіцій, та все ж їхній гість, а отже, приймати мене належить з усіма почестями. Тієї ночі я мав спати у широкій і довгій ніші, видовбаній у стіні келії, куди він звелів накласти доброї свіжої соломи. Там іноді стелили слугам деяких вельмож, додав він, коли їхні господарі бажали, щоб хтось чував над їхнім сном.
Відтак ченці принесли нам вина, сиру, оливок, хліба і смачних родзинок та й залишили нас підкріплятися. Ми попоїли і попили з великим смаком. Мій учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, і не любив їсти мовчки. Зрештою, мову завжди він вів про такі добрі й мудрі речі, що здавалось, ніби якийсь монах читає нам житія святих.
Того дня я не стримався і став далі розпитувати його щодо нашої пригоди з конем.
«Одначе, — мовив я, — коли ви читали сліди на снігу і на гілках, ви ще нічого не знали про Гнідого. Ці сліди свідкували про будь-якого коня, чи принаймні про будь-якого подібного коня. Отож чи не мусим ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутності, як це навчають багато славетних богословів?»
«Не зовсім, любий Адсо, — відповів мені учитель. — Звичайно, ці сліди говорили мені, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[28], і вони говорили б те ж саме, де б я їх не побачив. Але сліди у тім місці й о тій порі дня підказували мені, що тут пробіг принаймні один з усіх можливих коней. І так я опинився на півдорозі між уявленням про ідею коня і пізнанням індивідуального коня. В кожному разі те, що я знав про узагальненого коня, повідомили мені сліди, а вони індивідуальні. Можна б сказати, що у той мент я був ув'язнений між індивідуальністю слідів і моїм незнанням, яке набувало доволі невиразної форми узагальненої ідеї. Коли ти бачиш щось здалеку і не розумієш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тіло. Коли воно наблизиться до тебе, тоді ти опишеш його вже як тварину, хоч і не знатимеш іще, кінь це чи осел. І врешті, коли тварина підійде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кінь, хоч не знатимеш іще, Гнідий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш від нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнідий (тобто, саме Той кінь, а не інший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення індивідуального. Так і я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогість мого розуміння. І спрагу мого ума було втамовано лише тоді, коли я побачив цього індивідуального коня, якого ченці вели за вуздечку. Тільки тоді я справді зрозумів, що попередні мої умовиводи наблизили мене до істини. Отже, ідеї, які раніше допомогли мені уявити собі ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками ідеї коня були його сліди на снігу: а знаки і знаки знаків ми вживаємо лише тоді, коли не маємо перед собою речей».