ночуватиме тут. Хай же Бог нам дарує терпіння.
– І все ж дивина неабияка… Заради того, для чого
ми прибули, європейські князі роками самі добиваються
уваги Святійшого отця.
– Мета виправдає наш труд. Волинсько-Галицька
держава вже налічує майже вісім десятків міст, а
скільки сіл – знає хіба лише князь.
– Однаково у голову не вкладається. Гасати несусвітніми
обширами, ловити якогось князя з європейських
задвірок, щоб…
– Нічого собі задвірки! Навіть географічно – то
центр Європи. А якщо врахувати, що землі Волинсько-
Галицького князівства уже більші за землі Священної
Римської імперії, що ця країна торгує з Візантією,
Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею,
Німеччиною, Литвою…
Папський посол затнувся на півслові: на дорозі
з’явилася хмарка куряви, вона швидко більшала
і вже можна було розрізнити передні ряди невідомого
війська. За якийсь час перші вершники в’їхали
на подвір’я. З описів посли упізнали князя Данила:
кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого
золота, золотом же та іншими оздобами прикрашені
стріли й шаблі, кожух із оловира грецького, цінностями
осяйними прикрашений, а чоботи із зеленого
сап’яну. Сяяла вся дружина дорогою зброєю,
зблискувала у призахідному сонці недешева кінська
збруя.
Посли лише мовчки перезирнулися. Коли дружина
розмістилася, князю Данилу доповіли, що його
чекають святі отці від Папи Римського. На прийомі
Мітра
перемишлянського
єпископа,
перероблена
з Данилової корони
2626
мова не зразу зайшла про діло, яке привело гінців з
неблизького Риму до князя Данила, посли більше говорили
про загрозу, яку несе татарська навала зі сходу
всьому християнському світові.
Князь Данило кивав розуміюче головою, погоджуючись
зі святими отцями, а сам думав про інше. «То
не все ще – бачити ту небезпеку… Треба збудувати
фортеці, звести міста не лише окові милі, а й неприступні
».
– Такого града, – скаже сват його, король угрів
Бела про місто Володимир, – я не бачив і в німецьких
краях.
То не все ще – розуміти загрозу, думав князь
Данило. Треба витримати не одну і не дві жорстокі
битви, а коли вимагатимуть обставини, то заховати
князівську гордість якнайглибше за пазуху і поїхати
до татаро-монголів пити кумис із ханом. Хто не
був у Даниловій шкірі, ніколи не відатиме смаку того
напою, приправленого щосили тамованою гадкою
– за цим ковтком трута тебе на той світ відправить,
чи ще пожити дано хвильку яку? Мало розуміти небезпеку,
треба військо міцне зібрати, воїв надійних,
надійну дружину.
Князь Данило мав підстави пишатися своїм військом.
Творив його за своїм лише баченням та ратним
досвідом, в нього була і дружина, і вої. Княжу
дружину він зібрав з бояр, які заприсяглися служити
Данилові. Він дарував їм землі і привілеї, а вони
мали обов’язок йти з ним у воєнні походи. Належати
до дружини означало велику честь, і це право було
спадковим. Заможніші бояри йшли не самі, а зі своїми
вже дружинами, інколи мали вони цілі полки.
Хай би заглянув хто, думав князь Данило, у двір його
якогось боярина, то цілий арсенал зброї знайшов би
там, для війська деяких держав стало б. За непослух
же кара не забариться – іди в світи собі, геть з його
князівства, як прогнав Данило Кормильчичів чи Жирослава,
а то й на горло кара знайдеться.
А людність міська та селяни писались у вої, і хто
мав зброю, і кому бракувало її (тоді князь зі своїх
припасів). А як треба брати вороже укріплення, то
стачило пристроїв – в хід ішли тарани, самостріли
і катапульти.
27
…За довгим столом бояри, що перевдяглися після
походу і сяяли пишним убранством, довго й терпеливо
слухали ватиканських послів, аж доки ті не вичахли,
затнувшись і вибираючи слушний момент для
головного свого діла. Тою паузою скористався хтось
із бояр, навпростець, без дипломатичного петляння,
запитавши гостей:
– А чи може святий престол допомогти нашій державі