княжою, де сидів онук Ізяслава Василько Ярополчич.
А ще цим Данило хотів сказати, аби тевтонські рицарі
забували навік про ці краї. Навесні вже давнього
1238 року саме тут руське військо Данила та Василька
вщент розбило рицарів-хрестоносців. Галицько-Волинський
літопис про події ті згадує: «Коли ж настала
весна, рушили вони удвох на ятвягів. І прийшли вони
до Берестя, але ріки наводнилися, не змогли вони йти
на ятвягів. Данило сказав: «Негоже є держати отчину
нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам».
І пішли вони на них великою силою, узяли город місяця
березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили,
і вернулись обидва у Володимир».
Озвалися дзвони церкви Пресвятої Богородиці,
сповіщаючи про початок дійства, вони були особливо
звучними у морозному сухому повітрі, той подзвін
лунко котився містом і його околицями. Служки завершували
перевдягати князя Данила, в душі дивуючись
його спокою, наче йшов не на урочисту коронацію,
а мав приступити до звичних своїх князівських
клопотів.
На те в князя були свої причини. Він не причислював
себе до надто марнославних, він просто коронацією
думав захиститися від нашестя поганих, він до
останнього не приставав ні до постійних наполягань
рідні стати під королівський вінець, ні до порад поль
Коронація Данила
Галицького
в Дорогочині 1253 р.
3030
Король
Данило Галицький
Церква Святого
Миколая
в Дорогичині
з меморіальною
дошкою
ських князів Болеслава Соромливого чи Земовіта І.
Він згодився лише тоді, коли на власні очі побачив
папську буллу – архієпископ Опізо, їдучи з Ватикану
зі своїм посольством у Дорогичин, спинявся в кожному
правлячому дворі і оголошував володарям країн
Центральної Європи буллу Папи про хрестовий похід
проти монголо-татар.
…І ось грянув хор, почалася Божа відправа, і при
велелюдді та при численному духовенстві архієпископ
Опізо підносить над головою князя корону.
– Приймаєш ти вінець, а ми єсмо готові на підмогу
проти поганих… Приймаєш ти вінець од Бога,
од Церкви Святих Апостолів, від престолу святого
Петра і від отця свого, Папи Інокентія, і від усіх
єпископів своїх…
Уже на паперті окинув поглядом прибулий народ
король Данило і не побачив краю людського моря.
– Слава!
Багатократно повторене «слава» покотилося
площами й вулицями, видавалося, морозне повітря
двигтіло від того багатоголосся, аж іній спадати з
дерев почав та зблискувати на льоту; срібний дрібнюсінький
та осяяний дзвінким сонцем, срібний
пил супроти неймовірно синього неба, що вигравав
різноколір’ям у сонячних променях і творив таку несподівану
в цю пору веселку…
Король Юрій І,
муж зело мудрий
Вони в’їхали в місто досвітком, ще тільки одинокі
перехожі траплялись назустріч, тож підкови коней по
бруківці вицокували поміж стін кам’яниць особливо
лунко. Дужі коні, вкриті панцером, вершники о залізній
зброї і тим же панцером прихилені, поверх якого
на плечі накинуті білі плащі з витканими великими
чорними хрестами, викликали подивовані погляди
зустрічних. Загін хрестоносців повільно просувався
Володимиром до королівського замку.
Прибульці й собі з подивом роззиралися, оцінюючи
досвідченим оком бувалих вояків оборонні вали та
інші укріплення, охайні вулиці і кам’яні будівлі, зведені,
вочевидячки, в недавні роки, мружили очі від
зблиску сонячних променів на куполах золотоверхих
чисельних храмів.
Король Юрій І, немолодий уже, сивий тою сивиною,
що непомітно переходить, чи навіть перейшла
у крейдяну білизнy, з осяйною короною на голові та
скіпетром у руках, сидів на високому троні з вигадливими
візерунками.
– Світлий королю, ми привезли тобі сердечне вітання
від Великого магістра хрестоносців, – попри
ковані свої обладунки посли кланялися легко і вправно,
наче одіж у них була лляна, а не із заліза. – Великий