магістр наказав нам передати побажання здоров’
я твоїй королівській величності та процвітання
усій землі, що є під твоєю короною – від ріки Німан
на півночі до гирла Дунаю, від Сяну і Вісли на заході
до земель Києва і Чернігова, звідки дужою збройовою
рукою прогнав ти поган татарських.
– Кланяйтеся і від мене Великому магістрові,
невтомному оборонцеві віри Христової, – по хвилі
відказав король, очікуючи слів подальших від прусських
послів.
– Великий магістр, усе рицарство Кенігсберга
і землі нашої вважають, що давні незгоди припадають
пилом віків. Настав для нас час купно єднатися
31
Юрій Львович
«Король Руси» Юрій
титулувався королем
і підписувався
так: «Король
Руський, Великий
князь Київський,
ВолодимироВолинський,
Галицький, Луцький
і Дорогичинський»
3232
Печатка Юрія I.
Напис: «S[igillum]
Domini Georgi Regis
Rusie» — Печатка
пана Георгія-Юрія,
короля Русі. На
звороті: «S[igillum]
Domini Georgi
Ducis Ladimerie»
— Печатка пана
Георгія-Юрія, князя
(Во)лодимирії
супроти поган, які стільки лиха завдають твоїй землі,
а завтра, якщо попустити поганим, можуть дійти і до
городів наших. Ми привезли угоду від Великого магістра
про обопільні дії на випадок біди чи загрози, і
якби твої ясні очі подивилися те написане, то магістр
доручив нам від його імені скріпити договір.
Старший із хрестоносців розгорнув довгий свиток,
писаний латиною, і взявся читати. Бояри, що стояли
праворуч і ліворуч королівського трону, слухали
уважно, лиш інколи недовірливі погляди, не втаївшись,
проривалися ненароком.
Дочитавши, хрестоносець вклонився, скрипнувши
обладунками, і передав свиток крайньому бояринові.
– Хай посли Великого магістра відпочинуть з трудної
дороги, – сказав король на завершення. – А завтра,
як дасть Бог день і хліб на столі, ми обсудимо ту
угоду спільно.
А як стихло відлуння важких кроків гостей під
склепіннями замку, терпеливі бояри гуртом заговорили.
– А чи то не замислив магістр якусь каверзу?
– Хтозна, чи то білі плащі з вишитими чорними
хрестами у них на плечах, чи то овечі шкіри поверх
вовчого тіла…
– Приспати нам очі захочуть, а тим робом рицарі
в нас на кордоні.
Легенько пристукнув Юрій скіпетром і заспокійливо
відповів, видавалося, не з висоти свого королівського
трону, а з висоти сивих літ, що тихо шелестіли
за спиною.
– Недовіра наша серце холодить… Та й не близька
дорога від Кенігсберга… То не птахою долетіти,
то коням у важкому залізі іти – вість неминуче матимемо.
Розбурхалася суперечка, гуляли тривожні голоси
під склепінням, вдарялися об лункі стіни і верталися
знову назад, виговоритися хотілося кожному.
– Королю, а чи ти не забув, скільки з рицарямихрестоносцями
клопотів мав твій дід, король Данило?
В далекому вже 1238 році немало люду нашого полягло
під Дорогичином, немало мечів пощербилося об
панцири хрестоносців, аж доки здолали їх?
– З цими підступними рицарями меча маємо завжди
тримати напоготові!
Король нікого не перебивав, на запеклість вельми
гарячих посміхався лише очима, подумки перегортаючи
сторінки минувшини батькових часів і дідових,
раз уже його тут згадали. Підростав він в походах з
батьком Левом, уже зрілим воїном і державцем водив
рать свою у Литву 1285 року, а через дві зими ходив
ратно на польські землі. Потім сам княжив на Холмщині
й Підляшші, а як настав його час, то вернув і Київ,
і Чернігів, і землі за ними. По батьковій смерті в 1301
році вдалося йому об’єднати та створити ще більшу,
ще могутнішу державу. Той велетенський княжий і
людський досвід привів його до несхибного переконання:
держава не мечем сильна, а добрим життям її
людності. Тож невипадково вінчається він з князівною
Єфимією, сестрою Владислава Локетка, що стане
польським королем. Робиться все для добрих стосунків
з іншими сусідами, розбудовуються нові міста, добрішає