життя люду в кожнім куточку неозорої Волинсько-
Галицької держави. Справедливо зазначиться в
«житії» першого галицько-волинського митрополита
Петра (визнаного Константинополем потім святим),
що за короля Юрія І «була Волинська земля в чести й
повазі, повна багатства й слави». Інколи траплялося,
що один літописець хвалить якогось князя, а інший
осуджує, от тільки за короля Юрія І всі літописці та історики
мов зговорилися. Польський історик Ян Длугош,
описуючи ті часи, про Юрія І згадає так: «Був він
муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий, за
його влади тішилася українська земля миром і славилася
багатством». Тільки терпеливими перемовинами
та шаною Візантії до короля Юрія І стало заснування
в 1303 році окремої митрополії у його державі.
…Тим часом суперечка його бояр тривала, кожен
висловлював щиро свої вагання і король жодного
не перебив: ніхто не повинен затаїти свою тривогу,
думка кожного має бути зважена і врахована усією
радою. Лише як змовкли бояри, король сказав своє
слово.
– Мудрі мої бояри, не та держава дужа, що наживе
собі більше ворогів чи відштовхне протягнуту
руку, а дужий той, хто другами багатший. Правду мо
3434
вите, що меч має бути завжди напоготові – тільки не
в руках, а в піхвах. Чим більше люд наш триматиме в
руках не меча, а рало, не списа, а будівничу кельму,
тим ліпше нашій землі і її людності. Що ж до замислу
злого, то нема на те ради – лукавий не дрімає. Тільки
не забудьмо Святе Письмо: немає нічого таємного,
що не стало би явним!
А наступного дня, по перемовинах і торгах із послами,
під угодою вже до обіду стояв розмашистий
підпис: «Юрій І, Король Руський, Великий князь Київський,
Володимир-Волинський, Галицький, Луцький,
Дорогочинський». На печатці ж більш стисла латина
«Rex Russie princeps Ladimezie».
І перші слова на бенкеті:
– За славного короля Юрія І!
– За Великого магістра доблесних хрестоносців!
Іскрилось в бокалах і вигравало вино, привезене з
далекої Греції, і в іскрометних тих переливах, здавалося,
оживають і виграють промінчики шпаркого південного
сонця, під яким ходили і несли слово Апостоли;
іскрився і вигравав напій, що об’єднував людей
аж ніяк не з близьких країв.
35
Благословення
короля Юрія ІІ
Гучні труби, барабани і сурми звучали сьогодні
якось особливо, весільні мелодії спільно творили вони
з такою охотою, мов за довгі роки втомилися таки одними
лише похідними та бойовими мотивами – і ось
нарешті настав їх час потішити душі людські нотками
радості і любові, за якими занудьгували, світлої надії
й очікування просто людського щастя. Парували
страви на довжелезних столах, метушилися служки,
підносячи свіжі наїдки й питво, весільний гамір все
густіше виповнював величезну залу. Вельми знаменне
дійство відбувалося тут – Юрій Тройденович віддавав
свою названу доньку Бушу за Любарта, сина
великого князя Литовського Гедиміна.
Та гамір велелюддя весільного враз притих, коли з
кубком вина піднявся до слова і благословення батько
нареченої.
– Добрі наші діти, Бушо і Любарте, – Юрій витримав
паузу і гомін остаточно улігся. – Як здавна
велить наш звичай, насамперед даю вам своє батьківське
благословення, зичу довголіття та доброї долі.
Миру й злагоди в вашій сім’ї, миру й злагоди, Любарте,
в управлінні державницькими справами, злагоди
з усіма сусідами і народами. Хай же на цій землі ведеться
усім щасливо – тим, хто народився на ній, і
люду інородному, кому доля судила тут жити.
Юрій Тройденович вимовляв ці слова з особливим
наголосом. Для нього те було не просто напутнім словом,
він так вважав у єстві душі. Він діяв так у відповідності
з цим переконанням, як тільки надягнув королівський
вінець діда свого по матері короля Юрія І
і ставив під міждержавницькими угодами ще дідову
печатку з написом «Rex Russianus» – король Русі. Він
невтомно не раз і не два повторював своїм боярам,
що на руській землі Волинсько-Галицької держави