мають щасливо жити і русичі, і прийшлий люд. Чех
має жити тут навіть краще, аніж у себе в Чехії, німець
– краще, аніж на попередній своїй дідівщині.
Юрій II Болеслав
титулував себе
«Князем і дідичем
(спадкоємцем)
королівської Русі»
та використовував
королівську печатку
свого діда короля
Юрія І
3636
Бояри нерідко крутили носом, та король Юрій ІІ мало
на те зважає – уже в перших трьох договорах-грамотах
робить стосунки з прусськими хрестоносцями
ще тіснішими, ніж Юрій І, ці угоди з 1325–1327 років
законодавчо підтверджують давню україно-німецьку
приязнь, «непорушну з часів Романа Мстиславовича
». Юрій ІІ Тройденович робить усе, «аби замкнути
роти тим, що виють і брешуть на наш союз та намагаються
його розірвати». Четвертою ж грамотою при
зміні Великого магістра хрестоносців все попереднє
підтверджує. Виходець з польського княжого роду по
батьковій лінії, родичається з литовським правлячим
домом, утримує добрі стосунки з чехами, знаходить
рівновагу із Золотою Ордою, відновлює галицьку православну
митрополію, за прикладом короля Юрія І,
добиваючись призначення від Константинополя патріарха
та імператора, на кафедру свого митрополита
Федора Галицького.
Юрій Тройденович, благословляючи молодят, на
хвильку примовк, але ніхто не порушив раптової тиші
– тільки від жовтавого світла свічок та факелів, кріплених
навкруг на стінах, зблискував золотом посуд,
різьблені химерними візерунками кубки та келихи.
– А ще я хочу побажати тобі, мій Любарте, – перевів
подих Юрій Тройденович, – невтомності у розбудові
міст на нашій землі, замків прекрасних, куди б
приїжджали гості шановані з усіх країв. Ні я не знаю
своєї долі, ні ти, але хотілося б цього, і я благословляю
тебе на такі поштиві діла.
Істинно, ніхто не знає своєї долі, тим паче, чужої.
Життя Юрія Тройденовича, як короля Волинсько-Галицької
держави Юрія ІІ, обірветься 7 квітня 1340 року
– егоїстичні бояри у Володимирі, куди король перенесе
столицю, підсиплять в вино надпотужну отруту.
Немало будівничих добрих справ буде на рахунку
керманича землі волинської Любарта, особливо розбудова
красеня-замку в Лучеську.
Благословення тестя про поштивих гостей з усіх
країв і країн здійсниться лише через століття, уже
при Вітовті. Року 1429-го в Лучеську станеться з’їзд
монархів Європи.
Ще в 1398-му князі і бояри руські та литовські
проголосили Вітовта своїм королем. Та не всім це по
добалося, особливо польському королівському двору.
Тож з’їзд монархів був таки доречною нагодою, аби
узаконити королівський вінець над головою Вітовта.
Звісно, то не лише заради цього монархи долали
таку далечінь доріг – мали вони обмізкувати, як гуртом
боронитися від турецької загрози, як помирити
церкви, мали проблеми у Молдавії.
Поштиві гості у Лучеськ, як пророчо благословив
король Юрій ІІ зятя свого, справді прибували з усіх
усюд.
Першим в’їхав на замкову площу польський король
Ягайло з дружиною Софією та двома синами
– золочену королівську карету та карету папського
кардинала і краківського єпископа Збігнева Олесницького
супроводжував такий пишний почет, що
можна було подумати: ціле військо збирається штурмувати
замок Любарта. Точно у термін, на святе Богоявлення
Господнє, як чемний онук Вітовта, під’їхав великий
князь Московський Василій з не менш пишним
супроводом – митрополитом Фотієм, залежними від
Московської держави руськими князями. А далі поважні
гості над’їжджали один за одним – король данський
Ерік, татарські хани Перекопської, Донської і
Волзької орд, молдавський воєвода з боярами, від Великого
магістра німецького ордену командор Балгі,
магістр Інфлендського ордену Зиґфрід з почтом, посли
з Візантії, папський легат Андрій Домініканк.
Імператора Священної римської імперії Сигізмунда
Вітовт з почтом виїхав зустрічати аж до Забороля.
Повільно рухалася колона Сигізмунда, бо прибув він