– Негайно гінця до князя Київської Русі, – розпорядилася
твердо і впевнено. – Передати, як не охреститься
князь, то не уникнути йому недуги своєї.
І стала терпеливо чекати відповіді. Схвильований і
збентежений, чекав слова князівського весь почет царівни
– вони на порозі дива, чи то все будень, і кораблі
попливуть знову в Константинополь?
А як вернулися спітнілі й захекані гінці, Анна не насмілилася
навіть слова вимовити, тільки поглядом поспитала.
– Якщо справді станеться так, просив відказати
князь, то істинно великий Бог Християнський, – відповіли
посланці.
…Князя Володимира при велелюдді хрестили й вінчали
з Анною єпископ Корсунський і священики з Константинополя.
І як тільки зазвучали слова молитви, що
1414
Хрещення
Володимира.
Фрагмент фрески
роботи
В. М. Васнєцова
відлунювала під високим церковним куполом, мов та
молитва линула не з єпископських вуст, а з блакитної
високості, мабуть, уперше в житті князя охопив незрозумілий
страх. Він навіть зіщулився, він боявся, що осьось
розверзнуться з тріском, як рветься міцне полотно,
над ним ображені небеса, і блискавиці одна за одною
почнуть низати грішну землю і цілитимуть саме в нього,
що зрікся і зрадив прадавніх богів. У ньому дивно змішалися
почуття провини з очікуванням чогось нового,
страх з надією на світле, добре й незвідане, докори сумління
з непевним, наївним і палко очікуваним сподіванням,
якщо це й справді шлях Істини. Досі йому було зрозуміле
хвилювання бою, коли страх єднався з ризиком
та азартом, і це поєднання лише п’янило – щонайбільше
тяжка рана чи смерть чекати могли на полі битви.
Але смерть Душі, незвідана темінь у пазурах злих духів,
довічний морок і муки в царстві чорному, де безкінечно
терзатиметься Душа…
Хоча було парко, його трусило, мов у крижаній купелі,
пухирцями гусячими всіялося тіло і він, аби притишити
хвилювання, яке чомусь вважав малодушністю,
стиснув пальці у кулак так, що аж нігті до крові впивалися
у долоні – та й це не стало у помочі.
– Хреститься раб Божий Василій, – лунали над головою
молитви священиків, і вся душа його опиралася
молитві, бо нове ім’я ніяк ще не міг припасувати до себе,
він ніколи і ні в кого не був рабом, він князь великої держави,
він Володимир, що володіє істинно незміримими
землями та неблизькими світами. І так само десь у гли
15
бині душі він розумів, що така думка є просто спокусою,
випробуванням недоброї сили, бо проти цього блакитного
безмежного неба, проти цієї безмірної величі він
менше, ніж раб, менший за комашку, менший за найдрібнішу
піщинку супроти всього неба і його Господаря
– і як тільки утвердив себе у цій думці, враз тремтіння
облишило тіло, заспокоїлося, немов знайшла своє місце
неприкаяна досі душа, і спокій тихий та світлий зійшов
на нього.
…Тієї миті, коли єпископ Корсунський поклав руку
на Володимира, князь відчув, як у нього по тілу наче іскорки
дрібні побігли, наче відчинилися якісь невидимі
брами в душі: із зачудуванням, яке межувало з переляком,
він зрозумів, що прозрів. Із вузького продовгуватого
вікна церквиці падав навскіс сонячний промінь, жовто-
яскравий від церковної позолоти і чистий такий, аж
дзвенів; вперше за низку днів Володимир знову побачив
знайомі обличчя воїнів дружини, які тепер стали ще ріднішими,
і світлу та тиху усмішку Анни. Князь бачив, як
захвилювалося враз усе море люду, що збагнуло чудесне
Провидіння, і як люд той, не змовляючись, враз упав
на коліна в молитві. І хрестився та вінчався Володимир,
і хрестилася його дружина.
Уже на церковних східцях, вийшовши до народу поруч
князя Володимира, Анна тепер без страху кинула
погляд на північні краї – її не лякали більше далекі незнані
пущі й непрохідні праліси, незнане і дивовижне
місто на Печерських пагорбах, де за дев’ять століть до
неї світло Істини являв Андрій Першопокликаний, вона
не жахалася люду, що стояв навколішки навкруг – то
були вже не варвари, то такі само, як і вона, християни,