Єрошенка свого часу вислали з Індії, «за межі
Британської імперії», а тепер і з Японії, поліцейські
не вірили навіть, що цей знаменитий японський письменник
– сліпий. Вони брутально роздирали повіки
незрячій людині, яка мріяла «виростити на землі сад
свободи»…
У Владивостоці, куди депортували Василя Яковича,
йому дивом вдається
уникнути арешту, він
пробує через Росію,
що палала у полум’ї
громадянської війни,
пробитися на ХІІІ
Всесвітній конгрес
есперантистів у Прагу.
Та даремно, прикордонний
патруль
не пропускає, і Єрошенко
пішки іде (поїзди
ж не курсували) в
Китай. Між тим, уже
в жовтні 1921 ро ку виходить
літературний
додаток до пекінської
Василь Єрошенко.
Портрет
японського
художника
Цурута Горо
146146
газети «Ченьбо», який був повністю присвячений
життю і творчості Василя Єрошенка. Лу-Сінь, зірка
китайської літератури першої величини, перекладає
дванадцять казок Василя Яковича і п’єсу «Персикова
хмарина» – у двадцятитомнику китайського класика
цим перекладам відведено майже том.
Лу-Сінь, людина унікальної доброти, не тільки забрав
Ярошенка жити в своїй домівці, а й влаштував
на роботу, яка унезалежнювала майбутнє його життя.
Приват-доцент Пекінського університету, а згодом
професор Василь Єрошенко читає лекції п’яти стам
студентам.
…Поверх товщі снігів гуляла хурделиця, вила тоскно,
як собаки, що зачули у ніч мерця. Над Василем
Яковичем сипуча пустиня снігів і нема на що сподіватися,
бо найближча жива душа хіба за десятки кілометрів
– видно, доля у нього така, щоб сходити
невимірний світ, а судилося згинути тут, у викопаній
власними руками білій могилі, поступово стаючи
мерзлою кісткою.
Раптом над головою почувся шурхіт, спочатку
ледве вловимий, що мало різнився від шурхоту гнаного
вітром снігу, та він наближався і вже не ставало
сумніву – розгрібають над головою сніг. «Вовки,
бродячі духи цієї пустелі», – спокійний, неначе чужий,
промайнув мимоволі здогад і Василь Якович дістав
ножа й приготувався до відсічі. В ту ж мить кігтяста
лапа гребонула останній сніг і торкнулася його
руки. «Аміго!» – неймовірна думка струмом пробігла
вихолонулим тілом. Мов зачувши цю думку, ватажок
собачої упряжки Аміго пробив останній сніг до людини
і, лизнувши руку, тихо і втішено заскавулів. Аміго,
як ні до кого на їхній чукотській базі, прив’язався
до Ярошенка всією своєю собачою душею, то ж коли
відв’язалась упряжка, як тільки негаданою волею стішилися
собаки, зумів завернути і привести до покинутих
нарт.
Василь Якович розгрібав задубілими руками, що
не хотіли слухатися, сухий сніг, лаштував через силу
упряжку, бо йому ще далеко їхати до людини в біді.
І знову рушили нарти крізь заметіль, щоб творити добро:
лікувати тут, таких щирих і наївних чукчів, а як
закине доля згодом в туркменські степи – вчити не
147
зрячих малюків і створити вперше у їхній історії абетку,
їздити в туркменське село з несподіваною назвою
Моргунівка… Там житимуть виселенці з України, він
ставитиме для них концерти з українських пісень,
а для малечі буде опера Лисенка «Коза-дереза» – і
ніхто не повірить, що артисти в цій опері всі незрячі.
Це буде колись, у незнаному майбутті, незнаному
для самого Єрошенка, класика японської літератури,
освітнього діяча Китаю, Бірми, Індії, Туркменії і Росії,
це буде колись… А зараз мчіть, нарти, крізь хурделиці
і заметілі, під неймовірним переливом полярного сяйва,
мчіть крізь кучугури назустріч жорстким і в’їдливо-
колючим від немилосердного морозу вітрам – там
десь за снігами може померти незнана людина.
Василь Єрошенко
та Ганна
Шарапова
148148
Георгій Гамов
З ПРАКОРЕНІВ
ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ
Сніги мели без втоми другу добу, жмути дрібних
як пісок сніжин завірюха шпурляла просто в обличчя,