аж той крижаний пісок, що безжалісно сік лиця,
видавався насправді гарячим мов присок. Другу добу
Георгій з Любою брели крізь заметіль у бік кордону
з Фінляндією, лютий мороз і злий вітер назустріч
мордували тіло, але тішили душу – все ж такої погоди
менша вірогідність натрапити на патруль радянських
прикордонників. Лише вночі кілька разів призупинялися
і, обнявшись, відпочивали стоячи; якби
спробували присісти, могли б заснути і сон той став
би вже вічним.
– Я більше не можу, Джо, – спинилася врешті
Люба, спершись на лижні палиці, радше навіть не
сперлася, а повісилася ватяним знеможеним тілом.
– Мусимо, Ро, через «не можу», – твердо відказав
чоловік, хоч і собі спинився. В їхньому веселому
молодіжному гурті за Георгієм утвердилося ім’я
«Джо», а йому ж подобалося називати дружину Ро.
– Так вже судилося: із пекла людського йти крізь пекло
природи.
Вони просувалися ще кілька годин, сторожко вглядаючись
у білі напівсутінки, розкреслені навскісними
сніговими лініями, пропотілий одяг зверху вкривався
льодяною кіркою і ставав дерев’яним, аж доки Георгій
не помітив, що на цьому узгір’ї вони вже були.
– Ми ж по колу йдемо! – і собі, помітивши знайому
місцину, стривожено вигукнула Люба.
Рішення, яке давно вже ворушилося в думці, він
далі відкладати не міг – сили фізичні вичерпувалися,
а ризик втрапити на прикордонників подвоювався.
– Не судилося, Ро, – здався врешті чоловік, та в
голосі не відчувалося тону поразки. – Але ми повторимо
це, тільки в ліпшому варіанті.
Георгій і Люба, на щастя, вернулися непоміченими
з ризикованої подорожі, де шанси були однаковими:
потрапити на мушку прикордонника, спізнати
не фінські, а, найвірогідніше, уже сибірські сніги, чи
вирватися на Захід із густо огорнутої сталінським мороком
країни.
Георгій Гамов з веселої студентської четвірки
мушкетерів, що утворили за їх словечком «джаз-банд»,
першим зважився на такий відчайдушний вчинок.
Цій четвірці в університетському середовищі щиро
заздрили і так само щиро засуджували її. Молоді нахаби
за девіз обрали для «джаз-банда» не що-небудь:
«Не бути знаменитим так негарно». Видають журнал
«Отбросы физики», затівають паради дотепності… Та
й імена собі обрали нівроку – одесит Георгій Гамов
– Джонні, Лев Ландау з Баку – Дау, Дмитро Іваненко
з Полтави – Димус. Під подив і обурення професури
Ленінградського університету ця трійка і їх друзі
сміють знімати галас, що нинішнє покоління фізиків
у фізиці анічогісінько не тямить і саме час створити
Інститут теоретичної фізики, зрозуміло, винятково
під їх керівництвом. То багато років ще спливе, коли
подібний інститут справді назвуть ім’ям одного з цих
задерикуватих спудеїв – ім’ям Дау, Лева Ландау. Та
доля розсудить по-іншому і розкидає їх по світах.
Однак скандальна джаз-банда швидко вбивалася
в наукове пір’я. Георгій Гамов уже в двадцять чотири
роки дослідить один з чотирьох видів радіоактивності,
створить теорію альфа-розпаду, його статті публікуються
в найпрестижніших європейських журналах
і стають сенсацією, що шокує. Академік Володимир
Вернадський рекомендує двадцятивосьмирічного
Георгія в члени-кореспонденти академії наук і його
обирають практично одноголосно. Молодий науковець
їде в перше закордонне відрядження. Знайомство
з Нільсом Бором, зустріч в Геттінгені з іншими
славетними вченими, стаття видатного теоретика
фізики Лауе в центральному німецькому науковому
журналі… Це був справді тріумф.
Дякуючи протекції Бора, Георгій знайомиться з
Ернестом Резерфордом, блискуче виступає в Лондонському
королівському товаристві з проблем атомного
ядра, отримує стипендію Рокфеллера в Кембриджському
університеті, зрештою отримує чергове
запрошення Нільса Бора в Копенгаген. А Гульємо
Марконі офіційно запрошує Гамова взяти участь в
150150
першому міжнародному конгресі з атомного ядра у
Римі, в жовтні 1931 року.
Георгій задоволено потирає руки і залюбки порається,