білого фарфору.
До делегації радянських фізиків швейцарські митники
поставилися досить-таки пильно. Йшов 1959
рік, і це була перша делегація в Європейський центр
ядерних досліджень в околицях Женеви, на кордоні
з Францією. Однак в розпал «холодної війни» митників
заінтригувала не зброя або інше з криміналу в росіян,
про що для годиться перепитали, як велика, на їх
думку, кількість горілки, що зрадливо збулькувала в
чемоданах, і така ж кількість ікри.
– Чи ви тут торгувати зібрались? – примружив
око митник і знизав плечима. – Не належить така
кількість.
– Ми не бізнес, ми наука, – захищався гонорово
ламаною мовою Чувило, який відповідав у делегації
за гостинці.
– Начебто в центрі ядерних досліджень не ікру з
горілкою досліджують, – розтягував слова митник,
буцімто подумки зважував, чи може спірітус бути
предметом наукових досліджень.
– Ми – народ гостинний, – розводив руками
Іван Васильович, як рибалка, що показує, яку здобич
він вполював.
– Не належить понад норму, – повторював своє
митник.
– Зрештою, це дипломатичний вантаж! – вигукнув
з серця Чувило.
Певно, «дипломатичний вантаж» добив затятих
митників, бо вони, перемигнувшись про щось між
собою, щиросердно розреготалися і пропустили без
подальшого догляду такі дорогоцінні для візитерів чемодани.
Несподіванки для Івана Васильовича кордоном не
закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,
він помітив на собі зосереджений погляд одного з
тутешніх колег.
– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного
віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді
ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а
звідки ви родом?
– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,
зате річка ймення не міняє – Лугань.
– А я народився на Рівненщині, там є така річка
Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –
Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд
сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до
берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в
безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють
до різі в очах золотими розливами латаття… Так
далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,
так далеко Женева від рівненської Дубровиці.
Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше
поговорити.
– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,
дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою
рукою – замість зап’ястя правої був протез.
– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,
навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я
був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,
як обоє прийшли з війни.
За військовими законами писати в листах про місце
дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,
було заборонено. Батько лиш потім оповів про
своє поранення. Він залишився живим тільки тому,
що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну
баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж
одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе
кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному
візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був
сержант, рятівник батька.
– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас
з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був
160160
учасником руху Опору, смакував харч концентраційного
табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав
із Францією.
Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих
доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого
дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана
Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,
один із засновників Лабораторії високих енергій (в
Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор
Московського інституту теоретичної та експериментальної
фізики, він вніс надзвичайний вклад
в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових
центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде
Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,