який народився у Польщі» – читаємо в сотнях
довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську
премію за розробку детектора елементарних часток,
створення багатопровідникової пропорційної камери.
Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під
назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу
досі немає), де оповідається про дитинство
і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі
світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть
прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось
як згадуватиме про це знаний фізик і радянський
політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:
«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом
времени: слишком мало лет осталось на науку,
слишком мало часов в сутках на исследования…
Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть
изумительные швейцарские горы… Зато дружеская
теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти
потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель
проволочных камер для регистрации элементарных
частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей
по-французски машине к себе домой, где
можно было расслабиться и выпить вина на выбор:
заложенного ли в год моего ареста, или в год моего
суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному
жилося вченим в Росії та Женеві…
– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний
будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж
Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага
161
то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть
моїм землякам.
Батько Георгія володів підприємством із виробництва
цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні
у розбудові поліських сіл та містечок.
– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже
собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.
…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки
не пропали марно митні старання Чувила, люди з
вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили
спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це
мало зважали – їм було про що переговорити, людям
з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,
ймення якій Україна.
Жорж
Шарпак
162162
Віктор Петі,
командир 2-го
Українського
Батальйону
НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ
Полковник Легарде вийшов на середину площі й
повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців
вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед
них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами
розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.
В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже
відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український
прапор над площею – не бачений досі французьким
полковником, але такий щемкий для стрільців
своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої
від французьких гір України.
Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде
виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,
а з іншого – американський льотчик, англійський
лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.
Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на
– струнко!»
Курінний Негребецький, муштрований в армії
Української Народної Республіки та німецькій армії,
карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється
для доповіді полковнику Легарде.
– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю
готовий боротися за волю Франції та славу
України!
На хвильку після слів перекладача зависла тиша,
сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на
повні груди:
– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!
Хай живе Україна!
Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася
церемонія призначення майора Віктора Петі
командантом куреня та видача пов’язок з французьким
триколором й українською символікою. В історії
півтисячного загону українських вояків у Другій
світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на
французьких полях, горах і перелісках.
Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з