Выбрать главу

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.

Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,

164164

нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе

для Вермахту, усе для перемоги!»

Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик

Василь Биков, один з українських старшин

Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії

і боролися проти червоних банд, то це цілком

нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від

Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя

організувати свою власну національну партизанку,

та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли

ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали

українці, штабові Російської визвольної армії

генерала Власова, в один дух всі почали говорити про

перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,

обізнане в настроях, випередило: потяг з

українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає

Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»

для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,

Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще

21 серпня німці встигають призначити своє командування

і розмістити стрільців у казармах. Лише десять

днів знадобилося в незнайомій країні, щоб налагодити

з Рухом Опору контакт і вишикуватись на площі під

французьким і українським прапорами.

І ось полковник Легарде вітає українців зі вступом

у французький Опір, а вже наступної ночі, з 31 серпня

на 1 вересня, перший бій.

Ледве засутеніло, автомобільні фари машин, що

наближалися, обережно промацували небо, наче чатуючи

на небезпеку там, а не на землі, нервово буркали

двигуни, у такий спосіб проявляючи своє невдоволення

вельми нерівною дорогою – колона машин

та мотоциклів майже порівнялася із засідкою.