не підпадали. А тут ще й тиск радянської
дипломатії. Якийсь час перебивалися, продаючи вози,
коні та інше з майна.
Коли прийшов наказ про розформування, стрільці
без розмов склали зброю, але зажадали розписки:
– Як буде Україна самостійною, Франція має повернути
зброю українському уряду.
Стрільців куреня повантажили на військові автомашини
і повезли на станцію Моншард. Прощальні
169
помахи хустинок з вікон і церковний передзвін, спеціально
яким проводжали французи бойових побратимів:
той подзвін знімався над вуличками і будинками,
подзвін прощання і благословення.
І знову вистукують на рейках вагони з українськими
стрільцями, через Лонг-ле-Сеньє, Бург, Шамбрі,
Гренобль іде ешелон на південь Франції і 2 жовтня
прибуває до Марселя. 8 жовтня новий командант куреня
капітан Вірвіль шикує стрільців.
– Хто хоче їхати в СРСР – крок вперед!
Кладовищна тиша зависла над шеренгами, надмогильним
каменем придавила душі людей, яким
належало зробити невідворотний вибір: іти чи залишатися?
І ось перший стрілець робить крок уперед, другий,
третій, двадцятий. Сто шістнадцять вояків вийшли
вперед, не в змозі подолати глибинної туги, сильнішої
страху за ймовірні наслідки.
А ще через кілька днів на вимогу Кремля прийшло
розпорядження заборонити українцям вступати до
французького іноземного легіону, решту ж вояків
відправити в радянський табір. Їх посадили на машини
і рушили до радянської місії. Та раптом просто у
полі, не доїжджаючи місії, колона спинилася.
– Хлопці, я порушую наказ, – сказав французький
офіцер. – Але я не можу забрати у вас права
останнього вибору – куди йти.
Вояки зрозуміли і оцінили цей благородний вчинок.
Ще раніше, потай від радянських військовиків,
їм видали посвідки про участь у французькому Рухові
Опору, які дозволяли записуватися в іноземний
легіон.
Вони прощалися так, як прощаються назавжди,
вони не говорили багато слів, але знали напевне, що
більше ніколи їм не зустрітися. І пішли вони в різні
боки під насупленими осінніми хмарами Франції
– одні в Алжир та Індокитай воювати за чужий інтерес,
а інші пішли дорогою, що не мала перехресть
і узбіччя, дорогою, з якої неможливо уже звернути і
яка вела прямісінько в радянські концтабори.
170170
ЛИСТ ЗЕМЛЯКА
Того спекотного серпневого дня в Ігоря Сікорського
було таки чимало заморочки, то ж до пошти
руки дійшли тільки пізно ввечері. Ігор Іванович засвітив
настільну лампу і почав розрізати конверти.
Серед ділової кореспонденції один лист був досить
несподіваним. Писав Василь Галич, викладач тутешнього
американського університету: він просив розповісти
про родовід Сікорських, над чим зараз особисто
працює, бо Галичу це потрібно як науковцю,
що досліджує українську діаспору.
«Ти ба, – усміхнувся Ігор Іванович, відкладаючи
листа. – Мав би я надмірно загострене честолюбство,
то й запишатися можна – мені лише
сорок два, а за дослідження життєвого шляху вже
беруться науковці».
Він встав, пройшовся кімнатою, з подивом глипнув
на сніжно-білий прямокутник паперу під яскравим
світлом лампи. На просте, як табличка множення,
запитання, виявляється, не так просто відповісти.
Він уродженець Києва, тут же минули прекрасні студентські
роки у Київській політехніці, де спроектував
перші літальні апарати. Отож, начебто, з України, але
такої держави немає на жодній карті, її загарбали більшовики.
Діяльні роки в Петербурзі, створення літаків
«Гранд» та «Ілля Муромець», переліт Петербург–
Київ, що побив усі мислимі тоді світові рекорди.
Сікорський опустився на стілець і почав швидко
писати: «Мій рід, який походить із села на Київщині,
де мій дід і прадід були священиками, є чисто українського
походження. Одначе ми уважаємо себе росіянами
з причини, що це була частина Росії і український
нарід був інтегрований частиною Росії так,