діаспори, в майбутньому професорові Північно-
Мічиганського університету. За вікном над вогнями
міста зійшов місяць, такий блідий і кумедний, мов
домальований до різнобарв’я індустріальних міських
вогнів. Ігор Іванович розмашисто підписався і поставив
дату: «30 серпня 1933 року».
Збіжать роки і до редакції тижневика «Свобода
» надійде кореспонденція від професора Дарії
Маркусь, доктора історії освіти і співавтора американського
тому
«Енциклопедії
української діяспори
». Професор
Д. Маркусь напише:
«Шукаючи за
іншою інформацією,
я випадково
натрапила на надзвичайно
цікавий
лист Ігоря Сікорського
до Василя
Галича, в якому
знаменитий винахідник
просто і
ясно заявляє про
своє українське
походження. Це,
мабуть, єдиний
документ з підписом
І. Сікорського,
який визначає
180180
його етнічність. Сікорський завжди був дуже чутливий
щодо того, щоб його не визначали поляком, і це
було причиною, чому він досліджує свій родовід…
Доб ре було б підтримати акцію, метою якої є назвати
летовище в Борисполі іменем великого піонера летунства
Ігоря Сікорського».
Слушність думки пані професорки важко переоцінити.
Петербург, сором’язливо заплющивши очі
на «ліквідаційні списки» (розстріляли б напевне Ігоря
Івановича, як розстріляли його керівника Шидловського
разом із сином, багатьох інших сподвижників)
вже назвав одну з площ іменем великого конструктора
Сікорського. Як на те пішло, в Петербурзі Ігор
Іванович провів найменшу частину життя. То чого ж
ми так цураємось?
…Над Борисполем гудуть літаки, весело змигуючи
вогнями, злітають і прибувають з усіх кінців світу.
У вигинах крил, у класичних лініях металевих їх тіл є
й лінії, виведені рукою уродженця Київської землі.
181
НЕПОСИЛЬНА
ЗАГАДКА РАМОНА
Він рубав це дерево уже другу годину і біла, смолиста
й клейка ялинова стружка вистелила, мов снігом,
навкруг чітке півколо; сорочка давно просякла
потом до останнього рубчика і вилискувала сіллю,
що виступила, а шкіра на долонях від топорища стала
твердою, наче підошва старого, порепаного і напівстоптаного
чобота і давно втратила відчуття болю. На
якусь хвилю він опустив сокиру, бо не так вона видавалася
важкою, як важкими чулися від щоденної
натуги руки, довші начебто від своєї природної величини,
з товстими вигадливими покрученими венами,
що аж горбилися і випирали. Згадалась недавня мова
зі знайомим, також прибулим сюди в Канаду, досить
приязним і відвертим чехом:
– Не розумію українців, – крутив головою чех.
– Італієць, чех чи словак, одержуючи канадську землю,
докладає зусиль, аби наміряли незалісненої, аби
менше мозолів до засіву нажити… А ви наче навмисне
клопоту собі додаєте.
– Певне, українець без лісу знудьгується, –
тільки й віджартувався Гнатишин. А що мав казати…
Прибулі з багатьох країн емігранти, маючи гроші,
справді таки вибирали землицю без лісу. А тому, хто
переплив океан з одною лише душею, без якогось
грошового запасу, тільки й скарбу, що дітлашні (найменшенький
двомісячний Іванко попискує і сонно
прицмокує у колисці) ліс дасть і товар на продаж, і
збудуватися є з чого, і взимку буде чим протопити
– до мозолів же йому не звикати.
…Рамон Гнатишин стояв на трибуні Верховної
Ради України і доки оголошували про його виступ та
лунали вітальні оплески, пригадав родинний переказ
про перші роки дідового життя у Канаді. А пригадав
тому, що вельми наслухався ойкання та бідкання,
як важко будувати українську незалежну державність.
«Треба б сказати, чи легко велося дідовому
поколінню…»
Рамон
Гнатишин
182182
Член Парламенту
Рамон Гнатишин
і Міністр
Національної
Оборони Джилл
Ламонтень
на презентації
після параду
107-го
Королівського
Канадського
Повітряного
Кадетського