Нестор Євграфович, з посмішкою спостерігаючи за посуворівшою вагонною, дістав із нагрудної кишені і поклав на столик спершу паспорт з двоглавим орлом, опісля – добувши з іншої кишені паспорт із тризубом – по-картярськи накрив ним російський. Дівчина, ображено крутнувшись на місці, вийшла з купе і зачинила за собою двері. Нахилившись над столиком, Артурчик із розкритим ротом здивовано розглядав шефову книжечку з тризубом. Перевівши погляд на іміджмейкера, який все ще хитро посміхався, він вражено вимовив:
– Нестор Євграфович, я не понял… Зручно простягаючись на дивані, іміджмейкер повчально відповів:
– А що тут розуміти – вчи, Артуре, державну мову!
Частина 2
Київський залізничний вокзал зустрів іміджмейкера та його асистента бадьорою мелодією «Як тебе не любити, Києве мій». Ці пісенні слова світилися яскравими зеленими літерами на великих рекламних табло, котилися попереду політтехнологів зимовими столичними вулицями, линули Хрещатиком, підіймалися до Богдана і Софії, скочувалися на Поділ і плескалися у крижаній воді Дніпра…
…Морозного зимового дня у самому центрі столиці – в готелі «Україна» – на дверях одного з найбільших і найдорожчих люксових номерів з'явилася металева табличка: «H. E. Боженко, доктор политических наук, Имиджмейкер международного класса». На табличці були добре помітні вм'ятини від куль.
Нестор Євграфович традиційно крокував по кімнаті і диктував, Артурчик звично набирав на ноутбуці:
«Как я уже неоднократно отмечал, все счастливые кандидаты побеждают одинаково, а все несчастные проигрывают по-разному. Поэтому современный имиджмейкердолжен не тратить время на разбор проигранных кампаний, а смело переносить рецепты выигранных выборов из округа в округ, из региона в регион, из страны в страну…»
Іміджмейкер раптом зупинився і запитав у помічника:
– Кстати, Артурчик, до какого числа у нас оплачен номер?
– До завтра, до двенадцати дня, Нестор Евграфович… – сумно відповів асистент.
– Так… А что у нас по деньгам? – діловито поцікавився шеф.
– Сорок пять их гривен, сто двадцать наших рублей и пятнадцать американских долларов, – не задумуючись, чітко відзвітував Артурчик. Іміджмейкер знову закрокував кімнатою:
– Да-а, Артур, боюсь, что если здесь не читают московской прессы, то завтра, в две-надцать-тридцать тебе придется спуститься в метрополитен и жалобно причитать: «Люди добрые, извините что обращаюсь! Сами мы не местные, офис у нас взорвали, сейф с деньгами сгорел, номер люкс оплатить нечем! Поможите, кто чем можетЬ›
Асистент – з його цілковито атрофованим почуттям гумору, – звісно ж, обурився такою моторошною перспективою:
– И вы, Нестор Евграфович, пошлете меня одного в это чужое, иностранное метро?
Іміджмейкер тяжко зітхнув, упіймавши себе на думці, що жарту в його жарті і справді дуже мало.
– Ну почему одного? Боюсь, мне придется ходить рядом с тобой и свидетельствовать, что все это – чистейшая правда!… Артурчик, сходи, пожалуйста, купи сегодняшнюю прессу.
Асистент закрив ноутбук і вибіг. Нестор Євграфович увімкнув телевізор і покла-цавши пультом, відшукав супутниковий канал класичної музики. Його тонко організована творча душа хронічно прагнула високого мистецтва у всьому розмаїтті його проявів. Кімната наповнилася зворушливими оперними партіями «Бориса Годунова». Іміджмейкер ліг на диван і заплющив очі. Він диригував ногою і розмірковував – що можна зробити на цьому етапі, окрім уже зробленого. У мозку на хвилях мелодії вирував цілий рій ідей, але нічого путнього на думку не спадало, – хіба що лише одне – чекати. А чекати Нестор Євграфович не любив, оскільки був людиною творчої дії. Він подумки приміряв до своєї ситуації і відкидав один за одним історичні сюжети, покладені в основу всесвітньо відомої опери. Політтехнолог навіть пожалкував, що досвідом прадавнього авантюрного піарщика Грицька Отрепьева йому навряд чи вдасться скористатися. Роздуми іміджмейкера перервав захеканий Асистент зі стосом газет, що вихором влетів у номер і з порога вигукнув:
– Нестор Евграфович, вы – гений! Местная пресса только и пишет, что о начале избирательной кампании и о вашем прибытии.
Іміджмейкер підхопився з дивана, приглушив музику і сів у м'яке крісло.
– Так… Давай подробнее, – намагаючись виглядати байдужим, кинув Нестор Євграфович і налаштувався слухати. Артурчик розгорнув першу газету: