Глибоко вражений, Симорозенко пошепки перепитав:
– Геннадий Андреевич?! Іміджмейкер недбало кивнув:
– Да, когда в 2000-м направлял меня помогать коммунистам Молдавии. Ну, результат, я думаю, вам известен… Вот следы бессильной злобы великорумынских шовинистов… – жестом показуючи на табличку з мітками від куль, сказав він.
Симорозенко одразу ж просяяв і підняв у вітанні кулак:
– Рот фронт, товарищ профессор!
– Рот фронт, товарищ Симорозенко! – піднявши стиснутий кулак, відповів іміджмейкер і зачинив за клієнтом двері.
Нестор Євграфович, сидячи за столом, повільно перераховував гроші і наспівував, весело імпровізуючи:
– И Ленин такой молодой, и выборов срок впереди!
Асистент, не відриваючи очей від двох купок зеленої валюти, поцікавився:
– Нестор Евграфович, а мы, случайно, не продешевили?
Іміджмейкер закінчив рахувати, заховав гроші назад у шухляду і поділився з помічником власним баченням їхньої ситуації:
– Артурчик, мы вынуждены в предельно сжатые сроки решить две задачи. Стратегическую – плавно войти на местный рынок имиджмейкерских услуг, и еще более стратегическую – заплатить за гостиницу. Я уж не говорю про суперстратегическую задачу – нормально пообедать в ресторане… У двері знову постукали. Хтось за дверима запитав:
– Тут мешкає професор Н. Є. Боженко? Іміджмейкер зреагував миттєво – одразу
ж розкрив першу-ліпшу папку і без жодних емоцій голосно попросив асистента:
– Артуре Андрійовичу, запросіть, будь ласка, шановного відвідувача!
Артур розгублено перепитав:
– Не понял?…
Шеф подивився у спантеличені очі помічника, насупився і пошепки суворо скомандував:
– Быстро открывай дверь и веди его сюда…
І вже знову голосно додав:
– Швидше, Артуре!
До кімнати увійшов другий відвідувач – міцно збитий чолов'яга з розкішними вусами, одягнений у вишиванку та чорний костюм. В руках він тримав газету «Вечірнє Місто». Нестор Євграфович гостинно посміхнувся і підвівся з крісла назустріч гостю:
– Друже мій, бачу, ми з вами читаємо одні й ті самі видання! – приязно промовив він і, щоб не дати відвідувачу опам'ятатися, жестом ілюзіоніста вихопив із шухляди свій примірник «ВМ».
– Сідайте, шановний! – запросив іміджмейкер, вказуючи на світле шкіряне крісло.
Відвідувач обережно, з недовірою опустився на запропоноване місце. Якийсь час він розглядав інтер'єр люксового номера, потім обпершись руками на м'які бильця, насупився, намагаючись надати обличчю якомога суворішого вигляду, і промовив:
– Я так розумію, що української мови вас навчили в московських спецслужбах, пане професоре, чи, може, точніше було б – «таваріщ майор»?
Іміджмейкер знову дружелюбно засміявся і, присівши на бильце свого крісла, легко нейтралізував агресивний випад гостя:
– По-перше – полковник, а по-друге, – з ким маю за честь?
Відвідувача дещо спантеличила непідробна миролюбність політтехнолога. Але, мабуть згадавши про мету свого візиту, він повернувся до звичного стилю спілкування: розгладивши вуса, гість скорчив гордий вираз обличчя і почав набирати в легені якомога більше повітря. Здавалося, він хоче вдихнути все повітря в кімнаті. Шнурівка на його вишиванці напнулася… і відвідувач патетично виголосив:
– Я – Богдан Степанович Сливка, координатор районного об'єднання націонал-демократичних сил!!
Іміджмейкер нахилився у бік співрозмовника і довірливо та проникливо зізнався:
– Пане Сливко! Зізнаюся відверто – я повернувся на неньку-Україну, щоб спокутувати свої старі гріхи…
Артурчик зауважив, що шнурівка на вишиванці пана Сливки суттєво попустилася; асистент захоплено спостерігав за віртуозною розмовою шефа і водночас пильно стежив за реакцією співрозмовника.
– Я прекрасно знаю, з якими складнощами зіткнулась моя рідна Батьківщина, чию співочу мову я увібрав з молоком матері! Ви, як я бачу, справжній патріот, то ж підкажіть мені – чим я можу допомогти розбудові нашої молодої, а тому не завжди досвідченої державності? – остаточно опанував ситуацією Нестор Євграфович.
Дихання пана Сливки почастішало. Артурчик упіймав себе на думці, що навіть сам голос його шефа міг переконати кого завгодно, в чому завгодно і де завгодно. Бо говорив він щиро, впевнено і тільки те, що найбільше цікавило і боліло його співрозмовнику, чого той прагнув і очікував підсвідомо. І люди йому вірили. І довіряли. Завжди. Не вірити йому було неможливо. Сама природа єства іміджмейкера породжувала до нього симпатію. Інколи в Артурчика складалося враження, що, переконуючи чергового клієнта, Не-стор Євграфович і сам щиро вірить кожному своєму слову, навіть коли стверджує заздалегідь приречені і відверто неможливі речі. Збуджений координатор націонал-демократів розчулено мовив: