Выбрать главу

Артурчик – вірний помічник підприємливого Боженка – невтомно бігав по різних інстанціях з усілякими документами, ретельно формував списки, домовлявся за квитки та харчування. Його, перевантаженого дорученнями старшого головастого колеги, час від часу виключали з інституту за прогули та академзаборгованість. Втім його покровитель без особливих зусиль та фінансових витрат щоразу легко залагоджував негаразди свого відданого ад'ютанта, – хоча сам, м'яко кажучи, не зловживав ані відвідуванням лекцій, ані належним вивченням предметів. Попри все, у студента Боженка ніколи не було жодних проблем зі здачею сесій. А вузівське керівництво його любило і поважало.

У роки «перебудови» Артурчик був бухгалтером і довіреною особою у валютних оборудках відомого фінансового інвестора Боженка. Згодом – співзасновником Першої московської кредитно-житлової спілки, Клубу Успішних Бізнесменів та Євро-азійської асоціації ділової співпраці, засновником і Президентом яких був незмінний Нестор Євграфович Боженко. Зрозуміло, що і в політиці Артурчик теж опинився завдяки своєму невтомному босу, – після того, як Нестор Євграфович примудрився спродати довірливим закордонним інвесторам усі свої збанкрутілі структури, обтяжені серйозними боргами та кримінальними справами за шахрайство. На виручені кошти Нестор Боженко заснував Центр революційних політтехнологій, куди знані європейські та американські політтех-нологи з'їжджалися на симпозіуми та регулярно проводили семінари для починаючих російських демократів; втім, винятково для тих, які мали змогу за це заплатити готівкою в касу боженкового ЦРПТ далеко не демократичні суми в американських доларах. З часом візити політичних світил дедалі рідшали і припинилися зовсім, – можливо, розбещених буржуазних політтехнологів не влаштовували математичні розрахунки бухгалтерії Нестора Євграфовича. Втім, той особливо не переймався, оскільки став популярним серед політичної еліти і почав отримувати з різних країн пострадянського табору казково вигідні політичні замовлення…

Відтоді минуло чимало часу. Міцна маленька команда з Нестора Євграфовича та Артурчика побувала у сотні виборів-перевиборів-довиборів. І вціліла.

– В столице – 10 часов, – «прокашлявшись», гучно прорипів репродуктор, безцеремонно висмикуючи Нестора Євграфовича із його спогадів. Після чого диктор голосом, сповненим усвідомлення важливості заяви, проголосив:

– Уважаемые радиослушатели! Как сообщил Председатель Территориальной Избирательной Комиссии, прошедшие вчера выборы признаны состоявшимися во всех округах нашего города. Через несколько минут вы узнаете предварительные результаты народного волеизъявления…

Іміджмейкер з асистентом обмінялися посмішками і завмерли у щемливому очікуванні результатів виборів, оскільки знати підсумки голосування до їхнього офіційного оприлюднення Нестор Євграфович не хотів принципово, – він був надто впевнений у раціональності своєї революційно-ексклюзивної технології. Недоречно бадьора музична пауза діяла на нерви і тривала добрих дві хвилини.

1

Музика змовкла раптово, диктор перейшов на трохи розв'язний стиль конферансьє: «Только что на связь со студией вышел наш корреспондент, аккредитованный в Центризбиркоме…»

– Артурчик, приоткрой, пожалуйста, окно, плохо слышно! – трохи нервово звернувся до помічника іміджмейкер.

– Нестор Евграфович, неужели вы сомневаетесь в результатах?! – підтанцьовуючи до вікна, весело запитав асистент.

– Даже у меня иногда бывают неудачи… Кто-то из наших клиентов мог и не пройти… – задумливо промовив шеф.

Тим часом, стовповий гучномовець шкварчав далі:

– Объявляем результаты выборов по мажоритарным округам нашего города. В Пролетарском избирательном округе…

Відчинити вікно Артурчик не встиг: розбивши шибу і ледь не розкроївши йому голову, до кабінету влетіла чимала каменюка, невідомо як і ким видлубана із замерзлої бруківки, втрамбованої багатьма поколіннями москвичів та гостей столиці. З вулиці до помешкання разом з морозним повітрям увірвалися агресивні вигуки невеликого, але рішучого натовпу. Зблідлий Нестор Євграфович оторопіло глипав то на м'яке крісло за своїм робочим столом, де камінне послання завіконної делегації завершило траєкторію свого лету, то на стіну над кріслом, де щойно висів його фотопортрет, звісно ж – у товаристві перших людей чинного уряду. Серце іміджмейкера – і як просто доктора політичних наук, і як людини з відповідним політичним досвідом за плечима – стиснулося. Воно відчуло, що ця холодна п'ятикіло-грамова каменюка на друзках його портрета – провісник нещасть… і защеміло.