— Ми знаємо, ви товаришували з нею. Нам би хотілось не банальний текст, а щось оригінальне — все-таки жіноче перо. У нас є можливість кольорового друку, може, ви б нам щось запропонували?
Лариса швидко накидала текст для газети.
Талант добирати таланти
Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант, той особливий вогник, що спонукає людину створювати те, чого раніше в світі не було. Не всім дається той коштовний дар. І тому він є особливим, потребує захисту й уваги. Талант є надбанням нації, так само, як корисні копалини є надбанням держави. Держава має уміло використовувати свої природні ресурси. Нація повинна берегти свої таланти.
Ніяка нація не народжує стільки талантів, як Україна. І ніяка нація не ставиться до них так недбало, як Україна. Протягом сторіч поневіряються по світу обдаровані українці і гинуть у злиднях під свист і регіт своєї, української, або чужорідної сірості. І тільки зусилля одиниць рятують їх від загибелі. До числа таких обранців, що знають достеменну ціну таланту, і належала мистецтвознавець і громадянка України Мар’яна Хрипович.
Ми з Мар’яною часто обговорювали вічні глобальні проблеми. Мар’яна не вірила ні в потойбічний світ, ні в переселення душ. Життя є тільке одне, тільки в цьому тілі, тільки в цьому часі, тільки в цьому просторі. Наше життя сумне й непоправно коротке. Але мистецтво спроможне примирити нас із неминучим зникненням у тій темній безодні, з якої ми на коротку мить прийшли в цей світ. Тільки художник, поет, композитор, актор у хвилини натхнення, створюючи новий світ, на коротку мить підноситься до Творця.
— А як же ті, хто не має дивовижного дару творити? — запитувала я в Мар’яни Хрипович. — Невже їхнє життя безнадійно нездале й сіре? — Ні, — відповідала Мар’яна, — не всім дано творити, проте всім дано причащатися до висот, сприймаючи плоди натхненної праці обдарованих людей. Цю здатність має кожен, хто прийшов у цей світ, але в багатьох дар розуміти плоди чужого обдарування недорозвинений, приспаний недолугим життям, притлумлений суєтою суєт. Але, коли людина здатна споживати продукти мистецтва, вона стає співучасником творчого процесу.
— Моя мрія — талантоцентричний всесвіт, — любила повторювати Мар’яна Хрипович. — Якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільше надбання — замість того, щоб робити комерцію на окремих обдарованих особистостях — тоді все буде добре.
Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість. Людина, зрештою, здатна виходити за межі повсякденного існування в граничне буття, сприймаючи чиюсь творчість. Усі повинні шанувати чужий талант, підтримувати нелегке існування обдарованої людини. Такою була найзаповітніша мрія Мар’яни Хрипович. Очевидно, то нездійсненна мрія. Великі мрії завжди нездійсненні. Але до останнього дня свого життя Мар’яна Хрипович працювала над її втіленням.
І ще такий постскриптум: якщо найбільш за все на світі Мар’яна любила талант, то найбільш за все ненавиділа підробку, фальшивку, імітацію.
Все своє коротке життя Мар’яна Хрипович віддала служінню справжньому мистецтву і боротьбі з усіма видами підробок під нього.
Поки Лариса писала свій текст, вона настільки пройнялася його пафосом, що почала схлипувати і ковтати сльози. Вічна пам’ять! Хай їй буде земля пухом! Втім, вона ще не в землі. Між іншим, а коли похорон? До фундації додзвонитися неможливо. Лариса вирішила по дорозі до редакції забігти до GIFTED CHILD INTERNATIONAL, узяти які-небудь кольорові картинки, що ілюстрували би багатогранну діяльність небіжчиці, а заодно довідатись про прощання і похорон.
В офісі фундації — безладна метушня. Всі співробітники безконечно говорили по телефону і махали руками на відвідувачів. Чеканчука на місці не було, на нього всі чекали. По офісу безладно тинявся неприкаяний син Мар’яни Джордж. І навіть енергійний організований Джері Віст стурбовано писав якийсь текст від руки. Очевидно, рапорт до Центру з проханням звільнити його з цього слов’янського бедламу, де люди не вміють ні жити, ні вмирати.
Ларисі все-таки пощастило привернути до себе увагу Біста.
— Нас знайомила пані Мар’яна, я її колега, також мистецтвознавець...
— Так, так, — Біст посміхнувся, запропонував їй сісти, зробив безнадійну спробу попросити Тетяну зробити каву. Зі слів Біста Лариса зрозуміла, що Джері непокоїть не ф’юнеральна метушня у фундації, а зовсім інше. Справа в тому, що найцінніша знахідка української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і Мар’яни Хрипович особисто, Любочка Козова, довідавшись про смерть пані з Києва, тяжко занедужала. Вона і без того неврологічно хвора, а тут іще такий могутній негативний фактор. Але не стан здоров’я нещасної, проте дуже обдарованої дівчинки, так стурбував благодійника. Справа в тому, що її картини продаються. Так, так, продаються і в Києві, і в Європі. А фундація чимало вклала у Козову: її фарби, полотно і навіть рамочки закуплені коштом фонду. Поки Козова жива, вона сама розпоряджається своїми картинами. Але якщо з нею раптом щось... доведеться мати справу з її батьками, а тут досвід показує, що всяке може бути. Домовитись виходить не завжди. Біст працює з обдарованим контингентом країн, що розвиваються і все ніяк не розвинуться, не перший рік. Іноді батьки у відчаї нищать вироби своїх покійних дітей, яким нема ціни. А співробітники Фундації, замість того, щоб збагнути нелегкі задачі, тільки те й роблять, що емоційно осмислюють завтрашній похорон, хоча їм платять таку зарплатню, щоб вони ніколи не втрачали почуття моменту і прагматизму, бо можуть втратити роботу.
І чому ж це такий зосереджений на інтересах справи чоловік, як Роджер Біст, заговорив з випадковою жінкою про те, про що міг говорити тільки зі співробітниками, і то не з усіма? Очевидно, він теж піддався очманінню загальної метушні, що призвело до стресової ситуації, і, як наслідок, до втрати прагматики моменту. Але, якщо американський бог на якусь часинку облишив його, то український відразу подбав і про нього, і про фундацію GIFTED CHILD INTERNATIONAL. Лариса дуже добре зрозуміла Біста. А також вона зрозуміла, що доля ЇЙ дає шанс. Вона давно думала про роботу, яка відповідала би масштабам її особистості. Звичайно, вона не могла й натякнути Мар’яні, щоб та порекомендувала її Бістові, але зараз... Лариса ще раз наголосила, що вона фаховий мистецтвознавець, і якщо геолог Чеканчук справляється, то вона... А також вона давно в захваті від картин юної Козової, чи не вони прикрашають салон в апартаментах Мар’яни? Лариса готова виїхати в цей самий населений пункт відразу після похорону, звичайно, вона не може не провести в останню путь свою найкращу подругу, але буквально наступного дня... Джері Біст сам подав Ларисі розчинну каву і помішав у пластиковій чашці ложечкою.
Біст міцно потис руку Лариси, висловив надію на fruitful cooperation in the nearest future[21]. А Лариса, вже виходячи з офісу, по-перше, згадала, що не взяла кольорових ілюстрацій, по які, власне, йшла сюди, втім, які вже там ілюстрації, якщо відкриваються такі перспективи? А по-друге, Лариса подумала, які можуть бути перспективи, коли в неї на голові нестерпний Ярослав. Якщо вона працюватиме в офісі Біста, а він залишатиметься в хаті сам, то не ходитиме до гімназії, за яку вноситься щомісячна платня. Треба забирати маму з лікарні під розписку, годі лікувати тромбофлебіт, треба приглядати за онуком, поки його мати робить кар’єру в інтересах того ж онука, себто сина. Матуся, що пече пиріжки і щиро цікавиться кожним прожитим днем своїх діточок, уже віджила своє. Сучасні діти потребують інших мам, здатних, якщо треба, влаштувати, якщо треба, заплатити, а якщо треба, то й витягти з поганої історії. Адже на сучасних тат надії немає. Єдину послугу, яку вони ще роблять своїм дітям, так це роблять їх. Іноді зовсім недоречно, — обурено подумала Лариса Лавриненко, зіткнувшись на порозі офісу із Сашком Чеканчуком.