Але Лариса, розпрощавшись з Вістом, суне до виходу з ресторану, тримаючи під руку цього золотошукача. Та Риженко занадто довго чекав, він не буде відступати.
Під час поминок референт Тетяна, що залишилась чергувати в офісі, повідомила Біста через його мобільний телефон, що дзвонили з Новожахова батьки Козові. Дівчинці краще. Нібито відпала необхідність у терміновому виїзді Лариси Лавриненко на об’єкт номер один. Але Лариса вирішила будь-що робити кар’єру у Фундації, адже в неї на руках п’ятнадцятирічний гицель Ярослав. Вона всю ніч студіювала медичну літературу і вичитала, що хвороба Літтля, від якої потерпає сердешна Любонька, дуже підступна. Лариса застерегла Біста, що загострення можливе в будь-яку хвилину, і абсолютно несподівано. Краще запропонувати їй забрати партію картин нібито для київських музеїв, а там буде видно. Біст дав зрозуміти Ларисі, що не зможе взяти її на Мар’янину посаду, не узгодивши низку питань з Лондонською філією. Але буде радий розпочати співробітництво з нею поки що на значно скромніших умовах, однак упевнений, що має в особі Лариси таку, яка ще краще розуміє завдання фонду, ніж Мар’яна. О, чи хтось зможе замінити Мар’яну, застогнала Лариса, це був рідкісний талант, рідкісний смак, рідкісне серце! Але Біст після дзвоника Тетяни витер рота і очі гігієнічною серветкою, просоченою рідиною із седуктивним ефектом, перестав шмаркатися в жилетку Чеканчука і став тим енергійним діловим Джері Вістом, до якого всі звикли. Він запевнив Ларису, що вона швидко розбереться з роботою у фонді, а потім поїде на стажування до Лондона... хоча найближчим часом таки треба буде їхати до Новожахова. Завтра вона може роздивитися документацію, вивчити кореспонденцію.
Чеканчук із задоволенням відзначив, що Біст із юним Молданським їдуть додому, зараз вони до Мар’яниної квартири не збираються, отже, вони спокійно можуть поїхати туди з Ларисою, як домовлялись раніше, пом’янути Мар’яну вузьким колом, поміркувати, чи в змозі вони розібратися в тому, що могло статися в ніч з 17 на 18 листопада. І все було б о’кей, але до них прилип цей пихатий Риженко.
Чеканчук недолюблював Риженка. В них ніколи не було конфліктів. І тексти Риженка — а Ол-др Риженко писав абсолютно про все — Чеканчук читав із задоволенням. Але мало що в цьому світі так дратувало толерантного Чеканчука, як просторікування Риженка про його коріння, про славний рід. Риженкова матінка, уроджена Гутовська, була з родини київських дворян, чи то мати, чи то бабуся якої бачила на власні очі Лесю Українку. Батько, Риженко-старший, обіймав посаду, але не був ординарним посадовцем. Він плекав у родині дух високої духовости, яку всотав ще в домі свого діда по материнській лінії, професора богослов’я Свирида Бруневича. Звідти, з тих джерел, з тих криниць спрагло пив духовне молоко нинішній світоч вкраїнської духовости Олександр Риженко. Ніби дітям водія й прибиральниці безнадійно закрито дорогу у світ високої культури!
Коли вони втрьох вийшли на вогку вулицю, що після п’яного очманіння від поминок здалася їм раєм, Риженко натякнув, що проведе Ларису, їм обом у центр, а пан Чеканчук може спокійно їхати на свою Оболонь. Чеканчук відповів, що в них з пані Ларисою зовсім інші плани, пан Риженко може не переживати за пані Ларису. А пані Лариса, яка не сприймає моменту неузгодженості обох Сашків, пропонує їхати до Мар’яни втрьох. Згадати євроакцію «Інтелектуали за свободу», де вони так добре погуляли вчотирьох, пом’янути Мар’яну ще раз і поміркувати разом, чому загинула Мар’яна Ха, вірніше Мар’яна Ікс, і чи мають стосунок до її смерті її сережки та каблучка зі смарагдом. Бо ж одна голова — добре, дві — краще, а три — зовсім добре. Почувши про свій смарагд, Риженко погодився. Кінець кінцем той Чеканчук не такий уже й огидний. Тоді, на євроакції, вони, і правда, мали непоганий час. І Чеканчук подумав: а може, воно на краще, як вони з Ларисою не будуть зустрічатися віч-на-віч. Адже від тих давніх часів, коли в них був роман, вони перетиналися багато разів, і на людях трималися природно й невимушено. А наодинці не знали, що й сказати одне одному. Зараз модно не робити культ з минулого. Було — було, і за водою спливло. Колишні наречені, колишні подружжя запросто спілкуються і стають кращими друзями, ніж були в період любові. В них з Ларисою так не виходило. Бог з ним, з тим гордим собою Олександром Риженком, він, Олександр Чеканчук, також знає собі Ціну.
До Мар’яниної хати доїхали на таксі. На Хрещатику зайшли до Гастроному купити горілки, але Лариса попросила, щоб то був коньяк. На дверях Мар’яниного під’їзду полагодили кнопкову систему, але Лариса знала код. Піднялися на шостий поверх, і, долаючи непрошене моторошне відчуття, відімкнули темну квартиру. Чеканчук уже був тут позавчора, по дорозі він подумав, де можна буде сісти втрьох коло пляшки в тому суперєвро-мешканні, де Мар’яна рішуче ліквідувала кухню як елемент радянської жлобської субкультури. Але Лариса, яка зрідка допускалася до Мар’яниних апартаментів, знала, що диван-козетка посеред салону легко роз’їжджається на шість крісел навколо круглого столика регульованої висоти. Посеред того столика й поставили принесену пляшку. Коли Лариса вийшла до кабінету за склянками, побачила на телефоні новий меседж.
— Моя люба, чого ти мовчиш? У мене серце не на місці. Озвися, Мар’яно! — записався на автовідповідач хрипкуватий стурбований чоловічий голос.
Того вечора він грав у підземному переході на майдані Незалежності, і Паганіні звучав з таким надривом, ніби скрипаль вийшов на сцену, щоб зіграти востаннє у своєму житті. І смичок не торкав струн, і ноги не торкались землі. Перехожі, звичні до голодних музикантів і нездарих концертів, вражено зупинялися. Бо то була музика, що дає сили гідно померти, як немає сил гідно жити. Всі падіння і злети його сорокашестирічного існування пливли в кольоровому тумані перед його очима, і він не бачив своїх слухачів, деякі з яких навіть витирали сльози, і мало не всі кидали у футляр від скрипки монетки по 25 чи по 50 копійок. У нього вже давно набралося на квиток додому, а він все грав і грав, як, мабуть, грав тільки на дипломному концерті два десятки років тому. Тоді він був молодим, гарним і здоровим, але тоді також хотілося тільки одного: грати, грати, грати Паганіні, аж поки не прийде смерть. Хтось із невеличкої юрми слухачів гукнув, щоб він заграв «Мурку», хтось попросив заграти «Шербурзькі парасольки», і, можливо, іншим разом він би заграв, бо вмів імпровізувати на скрипці все, що завгодно. Але того вечора йому не хотілося жодної профанації. Він заграв 24-й найпронизливіший каприс і після останнього акорду вклонився мало не в ноги своїм випадковим слухачам. А коли підвів голову, побачив розкішну пані з рудуватим волоссям на комірі коротенької пухнастої шубки, і йому стало соромно, що він грав тут, у цьому брудному переході, а не на сцені Колонного залу. Він присів навпочіпки, став зсипати до кишень монети з футляра. Ті, хто слухав його, розійшлися, і тільки пані в шубці не йшла геть. І, коли він незграбно нахилявся до футляра, щоразу бачив поблизу її химерні черевички з трьома срібними пряжками по боках. А коли зібрався йти, підхопивши скрипку й рюкзачок, вона заговорила до нього:
— Ви дуже добре грали.
— Дякую вам...
— Ви дуже добре грали. Ви не з Києва, правда?
— Ні, а як ви здогадалися?
— Ви грали там, де нема ваших знайомих. А ви ще не дійшли до повного знецінення особистості.
— Дякую, дякую вам. У мене так давно не було слухачів.
— Ви з якої-небудь обласної філармонії?
— Тут ви трошки помилились. Я директор дитячої музичної школи. Втім, не знаю, чи збереглася там моя посада.
— І ви зберегли у провінції такий рівень?
— У нас іноді бувають дуже здібні учні. Нечасто, але заради них варто тримати рівень.