— Яким нема ціни, — сказав він.
— Усьому є ціна, — рішуче не погодилась вона, — гроші — всезагальний еквівалент. Те, чого не купиш за гроші, можна купити за великі гроші.
А потім вони, сміючись, перерахували гроші, які він заробив у підземному переході, там було значно більше, ніж на квиток на поїзд плюс на автобус до Дружбонародівки. До того ж обидва водії автобуса його знають і можуть відвезти в борг. Вона обміняла його копійки на гривні, а монетки дзвінко зсипала до однієї з великих ваз, що стояли у вітальні на підлозі. Потім сказала йому, що вивчала вуличну музичну економіку: зазвичай, українські вуличні музики за 6-7 годин роботи заробляють 5-6 гривень, а в нього фантастично великий заробіток, таке буває тільки з тими, хто грає вперше. Вона одного разу грала в рулетку в казино, виграла дуже багато і відтоді не ризикує, бо певна, що тепер програє. Так і він не повинен більше грати на вулиці. Втім, якби він не грав цього разу, вони б не познайомились, а вона рада, що це відбулось.
Вони вийшли разом на ще темний зимовий Хрещатик і розпрощалися в сутерені, де зустрілися вчора. Він блукав Києвом з дивним гіркуватим почуттям, яке не можна було назвати щастям, але то не була вчорашня блювотна безнадія. Якби від нього не пахло неймовірними шампунями — його співмешканка Тетяна сказилася, коли побачила хоча б десяту частину того, що стоїть на поличках в її ванній — і якби він не відчував блаженство добре вимитої людини після тривалих липких поневірянь по лікарняних ліжках, він би думав, що йому наснився сон, несподіваний хороший сон з давно забутим еротичним епізодом.
Лариса повернулась до вітальні. Розставила склянки на столику. Запалила свічку, вимкнула люстру. Вікно Мар’яниної вітальні, що виходить на Хрещатик, з чорного стало їдко-неоновим. Чеканчук розлив коньяк, всі троє мовчки випили. «А я й не уявляв що, коли ти нагорі, то Хрещатик внизу так тупо гуде», — подумав Риженко. Мокрий сніг став дощем і люті краплини застукали у вікно. Троє на шостому поверсі в чужому домі якоїсь миті водночас подумали: навіщо ми тут, і яке нам діло до чужих життєвих доріг? І раптом купа книжок у кабінеті зірвалася з полички і з гуркотом упала на підлогу. Всім стало моторошно, всі знов-таки в унісон здригнулися, а Риженко навіть перехрестився. Всі перезирнулися.
— Очевидно, то я, коли ходила за склянками, зачепила якусь із Мар’яниних книжкових пірамід, — пояснила Лариса.
— Її душа все-таки тут, а не там, у тому селищі, як воно називається? Металургійне?
— Комбінатне, яка тільки недоля занесла її туди!
— Пане Чеканчук! Ви знаєте, в такі хвилини завжди пригадуєш, коли бачив востаннє... Ми останнім часом мало бачились, тому й усі зустрічі добре запам’яталися... Так от, влітку ми бачились із нею на Прорізній, вона тоді несла під пахвою зразок малярства, в центрі якого була неймовірно виразна голова. І вона тоді говорила, що вас взяли на роботу саме тому, щоб вона менше їздила по відрядженнях. Чому все-таки того разу поїхала саме вона?
Чеканчук згадав свою останню сварку з Мар’яною. Йому до болю не хотілось говорити про конфлікти з небіжчицею. Їм легше, вони з нею розпрощалися по-хорошому, і він люто запитав:
— Це допит?
— Який ти нестерпний, Сашко, — це Лариса, — ми ж думали поговорити спокійно! Жоден з нас до кінця не вірить у нещасний випадок! І ти не віриш!
— Так, не вірю. І теж хотів шукати і дошукуватись! Я перший звернув увагу, що в неї не було сережок у вухах! Але потім я увійшов сюди два дні тому, і зрозумів, що шукати не можу! Не можу ритися у шафі, у запашній білизні мертвої жінки! Не можу читати її листи, які вона не мені писала! Не можу!
— Тобто, ви гадаєте, шукати обставини її загибелі — не варто? — здивувався Риженко.
— Не знаю. Я весь час думаю про це і все одно не знаю. Що рухає нами, коли ми будемо дошукуватись? Мар’яну з труни ми не піднімемо. Її добре ім’я? Так воно ніби й незаплямоване.
— А пошук істини? — похитав головою Риженко, думаючи про свій смарагд на Мар’яниному пальчику.
— Це буде пошук істини чи бажання задовольнити цікавість?
— Цікавість? Сашко, ти з глузду з’їхав! Якщо Мар’яну таки правда хтось вистежував, щоб убити, і так, щоб кінці у воду, то кращого місця, ніж провінційний вокзал, годі було й шукати! А може, й на нас чекає те саме! Ми з тобою, здається, скоро їдемо за тією самою адресою!
— Якщо в тебе такі великі побоювання, то варто звернутися із заявою до міліції. Мені казали: якщо у вас є сумніви, заяву про відкриття справи можна подати за місцем проживання загиблої.
— Щоб у Мар’яниній білизні копирсалися не ми, а менти з райвідділу? Це буде менш грубим оскверненням її світлої пам’яті?
— І щоб моє запитання вам поставила людина в погонах, а не я? — тихо додав Риженко.
— У тих людей більше можливостей усе перевірити, ніж у нас, — зітхнув Чеканчук.
— Але поки ті люди з більшими можливостями закрили справу, а ми знаємо, так, знаємо, що то не нещасний випадок!
— Ми це відчуваємо, ми, на жаль, нічого не знаємо...
— Ну то ми тут зібралися, щоб спробувати з’ясувати більше, ніж знаємо. А деякі усіляко опираються здоровому глузду і, замість ясності, напускають ще більшого туману.
— Гаразд, — сумно посміхнувся Чеканчук, — деякі дадуть пояснення щодо туману. Кожен має право на свій власний туман у своїй долі. Це я так, образно кажучи. Попрацював серед мистецтвознавців... Або, — Чеканчук повернувся до Риженка, — на певні... непроартикульовані іпостасі буття, чи не так?
— Так, Олександре, ви цілком праві, але ми не ображаємо Мар’яниної пам’яті, якщо спробуємо висвітити якісь туманні кути її життя... Може, більшою образою її пам’яті було б змиритися з висновком: нещасний випадок. І жити далі. Я, на відміну від Лариси, гадаю, що нікому з нас нічого не загрожує. Але, я певен, наша спроба знайти причини смерті Мар’яни буде пошуком істини, а не копирсанням у чужій білизні!
— А може, і правда, не варто нам туди лізти. Зараз такий час, люди зникають безслідно, може, вона комусь можновладному стала поперек дороги, ну не послала вчитися за кордон, вона ж була принципова, бездарну дитину ні за що не влаштувала би на стипендію фундації...
— Ларисо, можновладні можуть послати дитину вчитися за. свої, їм не потрібна фундація, це по-перше, а по-друге, основне рішення про надання індивідуальних грантів приймала не вона, хоча від неї багато залежало...
— Ви багато знаєте, Олександре, ми знаємо менше, і тому цілком логічно нам ставити питання, а вам відповідати, якщо, звичайно, ви готові відповідати на всі запитання.
Гаразд, будемо відповідати на всі питання, панове. Отже, чому тоді до Новожахова поїхала саме вона? Якщо бути чесним, я не все знаю щодо завдань фонду. Але, наскільки мені відомо, зіткнулися дві основні тенденції, умовно кажучи, моя і Мар’янина. Я вважав, що варто підтримувати дитячі установи: музичні школи, художні, концерти дитячих колективів. А Мар’яна вважала, що це совкова зрівнялівка, що завдання фундації — не соціальна допомога, а підтримка яскравих обдарувань, тобто великі стипендії для дуже талановитих, їхні персональні виставки, концерти, їхнє навчання у престижних закладах... І де вона знаходила ті обдарування, але знаходила буквально під землею, і таких, що аж голова обертом. А я все-таки вважав, що не тільки їх, отих двадцять чи тридцять стипендіатів, варто підтримувати. А тут ця директорка школи мистецтв із Новожахова. Вона приїздила до Києва сама на позичені гроші. Ходила по міністерствах — культури, освіти, нічого не вибила, заблукала до нас. Спочатку я для неї щось вибив, а потім справу взяла під контроль Мар’яна.
— Новожахів — це там, де Оля Козова?
— Люба Козова. Страшенно здібна дівчинка, і дуже хвора.
— Так, так, я знаю. Мар’яна мені про неї розповідала. Власне, ось її дві роботи, тут, перед нами, не треба далеко ходити... Але Мар’яна ніколи не говорила, що ви конфліктували через неї.