— Переглянь кишені усіх пальт у шафі.
— Нема!
— Ти все переглянув?
— Все! У багатьох нема кишень.
— А на полиці з білизною?
— Зараз... Теж нема!
— Де ж він може бути?
— А, може, Джері знає?
— Думаю, що ні. Наскільки я знаю, твоя мама не пускала його у свої святая святих.
— Чому так гадаєш?
— Мені так здається.
— Здається чи знаєш?
— Здається.
— Тоді я подзвоню Джері.
— Дзвони.
Джері сказав по телефону, що він сам кладе ключ від сейфа в одну з ваз і тому радить зазирнути в усі вази в квартирі. В невеличких вазочках у спальні й кабінеті нічого нема. Але у вітальні на підлозі стоять дві великі метрові вази. В одній задзеленчала купа монеток. А в другій таки є ключ! Схоже, це саме той.
Сейф відімкнуто. Чеканчук відступив, залишаючи Юру-Джорджа сам на сам із його спадком. Але хлопець не розуміє мови документів, просить допомогти йому. Гаразд. Ось тобі акт купівлі-продажу квартири. А ось і свідоцтво про народження Юрія Васильовича Молданського. Ось чекова книжка і кредитна картка. А ось і готівка. Перераховуй, спадкоємцю.
А ось і коштовності. Масивний золотий ланцюг, він не пам’ятає його на Мар’яні. Срібний браслет — схоже, східний. Дві ювелірні коробочки зі шлюбними обручками — маленька всередині з написом Василій, більша з написом Маріанна.
— Це обручки твоїх батьків, Юро.
— Я знаю, що народився в законному шлюбі, — відповідає хлопець.
Але ні платинових сережок з діамантами, ні перстня зі смарагдом нема. Де вони, ті прикраси, з якими Мар’яна не розлучалася? Чи розкажуть вони одного дня таємницю її загибелі?
— А чому мама так берегла цей лист? — Юрко байдуже подав Чеканчукові проштампованого конверта з українською маркою. Олександр витяг з розірваного конверта аркуш у клітинку, списаний розбірливим учительським почерком:
Ти не раз говорила, що культ кохання — то наслідок нещасного, неблагополучного життя. Можливо, так воно і є. Тому я не шкодую про жодне зі своїх нещасть, про жодну зі своїх невдач, якщо саме вони подарували мені те, що я відчуваю до тебе. Хай буде горе, хай будуть злидні й нетоплений дім, якщо, тільки пізнавши це, людині дано пізнати любов! Я, сорокашестирічний невдаха, освічуюся в коханні прекрасній жінці, і вона не каже мені: закрий рота. Заради цього варто було прийти в цей світ...
— У твою маму хтось був дуже закоханий, — Чеканчук простягає Юркові листа, але хлопець перераховує готівку, і Чеканчук без найменших докорів сумління кладе до своєї внутрішньої кишені листа. Він прийняв думку Лариси й Риженка, що це не епізод особистого життя Мар’яни Хрипович, а чергова сходинка на шляху до істини.
Отже, ключ від сейфа відкрив дві невеличкі таємниці. По-перше, Мар’яна не залишала вдома своїх коштовностей. Якби вона зняла їх перед дорогою, то лишила би тут, у цьому сейфі. По-друге, починають сходитися дружбонародівські кінці. Мар’яну кохав невдаха з Дружбонародівки, до якого вона ставилась прихильно, хоча, вочевидь, не палала такою ж натхненною пристрастю. Очевидно, той чоловік був кимось із об’єктів турботи фундації — вчитель музики чи малювання. Але чому він не може знайти в електронних архівах GIFTED CHILD INTERNATIONAL інформації про Дружбонародівку? І чи існує зв’язок між цими подіями?
Чеканчук поглянув на годинник у вітальні. Чверть на дев’яту. О Господи, що за дурниці! Годинник стоїть! Так, звичайно, він механічний, його давно не заводили. Чому він показує той час, коли Мар’яна загинула! Він ніколи не вірив у демонічний зв’язок між незалежними подіями, а події вперто спростовують його невіру. А все-таки, котра година? Тільки друга. Юрко відібрав потрібні документи до пластикової папки, замкнув сейфа, опустив ключа до тієї самої вази, а тепер охайно складає до шафи мамині ліфчики й сорочки. Ось так. Тепер значно краще. Постелив ліжника з барвистим медальйоном по центру. Тепер спочивальня схожа на приміщення дорогого готелю, яке не повинно берегти пам’яті про тих, хто тут ночував раніше. Тільки дорожня сумка з плямами новожахівського й комбінатського бруду лежить на підлозі. Якби вона вміла говорити!
Це було рік тому, так, майже рік тому. Він повернувся додому, до свого трикімнатного будиночка без вигод, до Тетяни, що весь час поривалася заповнити лункі порожнини фортеп’яно трилітровими банками, і таки зробила це, поки він лікувався, і був черговий момент з’ясування стосунків, і він вигнав би Тетяну зі свого дому до її хатки на околиці Дружбонародівки, якби не золотко Альоша. Життя ставало звичним, тяжким, буденним, і київську зустріч у переході він згадував, як дитячий сон, і вже не вірив, що то було насправді. Але прийшов лист із Києва з бланками GIFTED CHILD INTERNATIONAL. Отже, то був не сон і не післяопераційна галюцинація. Він заповнив аплікаційні бланки і поїхав до райцентру надсилати їх рекомендованим листом, бо в Дружбонародівці раптово померли всі листоноші, і, поки підберуть нових, пошта стояла замкнена на невизначений термін. А потім таки вигнав Тетяну зі свого дому і сказав, що допомагатиме Альоші й піклуватиметься про нього, як про рідного сина, а з нею жити більше не може, годі. І була огидна сцена з розбиванням трилітрових банок об фортеп’яно, а потім Тетяна зробила спробу зламати скрипку об коліно, і, якби не отримала в око, то таки зламала б. А потім вона зрозуміла, що це не Допоможе їй лишитися господарочкою в директорському домі, і кинулась витирати на фортеп’яно патьоки розсолу і збирати квасні помідори по підлозі, а потім припала до плеча директора і попросила навчити її нотній грамоті, про що вона мріяла з дитинства. Але й це не допомогло, і вона рушила до себе, ридаючи, що не запасла дров, бо збиралася зимувати з ним, і він наступного дня відвіз їй мало не всі свої дрова. І лишився в самотньому холодному домі чекати весни. Добре, що зима була не дуже люта. В перший день весни на його школу прийшов лист, що його аплікація розглядається і експерт приїде 22 березня. У день весняного рівнодення.
Мар’яна приїхала в шубці, і сказала, що в Києві зовсім зима, весни й не відчувається. А тут, на сході, весна приходить раніше. Серед учнів його школи був Кубов, син єдиного дружбонародівського багатія, що мав великий дім з ліфтом, сауною, супутниковою антеною і комп’ютером. Він звернувся до Кубова, попросив дозволу, щоб у нього зупинилася гостя з Києва, і Кубов дозволив. Але, залишивши речі в Кубова, вона виявила бажання зайти до нього, і він завів її до свого холодного дому, і вона ходила фарбованою підлогою, вкритою протертими доріжками, які стелила ще його покійна матінка. І зупинялась перед його книжковими шафами. І брала акорди на фортеп’яно, і сказала, що в нього значно краще, ніж було у них на слобідці, де вона народилась і жила до шістнадцяти років. Там у такому будинку жило кілька родин, і в них з батьками була одна кімната з огидною крихітною кухнею-верандою-передпокоєм. І крім того той дім, якщо ту халупу можна назвати домом, стояв у низині, в ямі. Відтоді вона ненавидить тісноту і любить простір.
Він повів її до жалюгідного напіваварійного будинку музичної школи і вона прослухала концерт тріо «Амітье», створеного Анатолієм Трохимовичем, до якого входив і Тетянин Альоша, і все відзняла на відеоплівку. А потім вони повернулися до нього і він грав для неї на скрипці, й читав вірші «свиданий наших каждое мгновенье мы праздновали, как Богоявленье», і Кубов так і не дочекався їх до себе того вечора.
А наступного вечора вони бенкетували у Кубова, стіл угинався від наїдків і Кубов власноручно накладав кав’яр на скибки хліба для Мар’яни, і наливав їй горілки, і вона вирішила — як вона сказала — згадати молодість, і всі за столом, і Анатолій, і Кубов, і дружина Кубова Света, і особливо його мама Вікторія Микитівна, дивувалися, скільки чарок може перехилити ця жінка і не сп’яніти.
Вона поїхала і залишила йому божевільні спогади, що несли юнацьке серцебиття і дрож мало не до стукоту зубів. Почуття душили його, іноді він писав їй листи і отримував відповіді — не відразу, але жоден його лист не пішов у безвість: