Постоявши над яром, Анатолій пішов додому. Відімкнув дім, не вмикаючи світла. І в темряві пішов по кімнатах. Запалив свічку на фортеп’яно. Вони з Мар’яною палили свічки у цьому свічнику. Вперше після операції в нього виникло бажання випити. І не просто випити, а впитися насмерть. Але в домі горілки нема, а до крамниці довго йти. І тут він почув шум у темних сінцях. Ой, лихо, мабуть, це знову Танька. Тільки вона мала ключ від його дому.
Матінка Лариси Майя Гаврилівна з онуком Ярославом сиділи на кухні, пили чай і обговорювали причини загибелі Мар’яни Хрипович.
— Занадто пишалася собою. А людей зневажала. От Бог і покарав її за це, — виголошувала Майя Гаврилівна, яка ніколи не любила Мар’яни.
— Не Бог, а диявол. Вона з ним була запанібрата. І жартувала з ним, і кокетувала, і навіть книгу про нього написала. Він це терпів, терпів, а потім з’явився їй. Тому вона і кинулась на рейки, — висував свою версію Ярослав.
Майя Гаврилівна теж не боялась диявола і тому не приймала концепції онука:
— До чого тут диявол? Просто вона зависоко задирала носа і забагато крутила хвостом!
— Все правильно, ба! Якщо вона крутила хвостом, то, значить, хвіст у неї був! А ти кажеш, до чого тут диявол!
Відчинилися вхідні двері, в передпокої зазвучали голоси. Лариса повернулась додому не сама, отже, Майя Гаврилівна була позбавлена можливості виясняти стосунки з дочкою, чого з нетерпінням чекала весь день. Лариса привела з собою свого колишнього нареченого Сашка Чеканчука. Він змужнів і посивів, і йому сивина не пасує. Але чоловікам не годиться фарбувати волосся, тоді це не чоловіки, а напівбаби.
— Доброго вечора, Сашо. Ми дуже давно не бачилися з вами.
— Доброго вечора, Майю Гаврилівно. Ви чудово виглядаєте. Ви абсолютно не змінилися.
— А ви навчилися робити компліменти.
В двері подзвонили. То Риженко, третій учасник Групи Пошуку Істини. Лариса поспішає на кухню приготувати чаю і до чаю, а товариство запрошує до вітальні. До них відразу приєднуються Майя Гаврилівна з Ярославом зі своїми версіями загибелі Мар’яни Хрипович. Лариса приносить чайник, шпиняє сина, щоб той приніс чашки і щось до чаю.
— Ой, ну знову я! Я тобі гарсон?
Та сама люстра, і той самий трофейний сервіз у серванті, як він тільки не побився у їхній безладній оселі! Ті самі шпалери, тільки вигоріли. І та сама Майя Гаврилівна з черепаховими гребінцями, тільки поблякла, — думає Сашко Чеканчук.
Всі сідають навколо круглого столу, п’ють чай, їдять бутерброди і печиво, чекають на Анжелу.
— Шкода, що Мар’яни нема, — зітхає Ярослав, — хто тепер мене зробить мужчиною? Вона обіцяла мені цей подарунок до шістнадцятиріччя.
— От розпутна баба, царство їй небесне! — обурюється Майя Гаврилівна. — Таке говорити дитині!
— Ярославе, йшов би ти геть з-за столу! Таким, як ти, не місце серед порядних людей! — кричить Лариса.
— Пане Ярославе, ви, здається, таки ще не стали дорослим мужчиною, — каже Чеканчук, — бо дорослий мужчина ніколи не говорить на людях те, що жінка сказала йому наодинці. Це маленький хлопчик може ляпати про те, що йому казала доросла тьотя.
— А я і є маленький хлопчик, — басить Ярослав.
— А в нас розмова дорослих людей і: маленьким хлопчикам тут нема чого робити...
Знову дзвоник у двері. Це Анжела. Лариса допомагає їй стягти пальто, кладе на її стілець дві подушки. В Анжелки дуже високий верескливий голосок. Вона вітається з усіма, віддає Ларисі ключі, а Майї Гаврилівні простягає хризантему, яку хапає ворохобник Ярослав і суне її в чашки з чаєм усім присутнім по черзі.
— Як ви думаєте, Анжело, — запитує Майя Гаврилівна, — що сталося з Мар’яною? То був нещасний випадок чи вбивство?
— Це не має ніякого значення! — впевнено відповідає Анжела. — Це не принципово, чи вона впала, чи її хтось штовхнув. Головне, що вона не молилася. Не дякувала Бога за те, що мала все, чого хотіла.
— А ти дякуєш Бога, Анжело?
— За що? За те, що я страшна і покручена? Переді мною Бог завинив. Навіть, як дасть мені купу грошей, я не куплю собі того, що Мар’яна мала задурно. В неї все виходило! І вона запишалася!
— То, може, все в неї виходило не без допомоги диявола? — запитує Ярослав.
— З дияволом вона не загравала! — переконано твердить Анжела. — І про допомогу не просила! Вона була вся по той бік від усього, а так теж не можна.
— Вона відкривалась тобі, Анжело?
— Ні. Але покоївки багато бачать.
— А як ви познайомились з Мар’яною? — запитав Чеканчук.
— Вони жили поряд на Саперному полі, — відповіла Лариса.
— Так, — підтвердила Анжела, — і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!
— А який сон? — жваво цікавиться Майя Гаврилівна.
Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.
Рідкісно бездарний вечір, — думає Риженко. — Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.
— Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?
— Якраз про американця я не знаю. Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.
І ми дуже любили на підлозі, — подумав Риженко.
— А потім, десь навесні, — белькотала Анжела, — у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!
За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.
— Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, — каже Риженко в передпокої.
— Гаразд, погоджується Лариса, — граблі з вікна навпроти ще стирчать?
— А куди вони подінуться?
— Всі ми нібито нікуди не подінемося, але раптом одного дня... Між іншим, ти пам’ятаєш, як рік тому ми приходили до тебе з Мар’яною?
— Це було два роки тому. Час біжить швидко, Ларисо...
Обидва Олександри й Анжела вийшли на вулицю, пішли вгору до великої магістралі, хоча Риженку вниз — він мешкає тут, поряд, на вулиці, де, перекрикуючи вітер, дзеленчать трамваї. Анжела хутко зникла, ніби розчинилася в темряві поміж вечірніх вуличних тіней. Риженко провів Чеканчука до зупинки тролейбуса в бік Майдану. Дорогою Чеканчук хотів розповісти Риженку про свої знахідки протягом дня, але вітер був таким сильним, що вони розпрощалися на зупинці, тільки-но підійшов тролейбус.
Чеканчук дістався додому по десятій. Поки відмикав оселю, чув за дверима часті телефонні сигнали. Увійшовши, відразу схопив трубку:
— Я слухаю!
— То Мар’яна загинула? — запитав незнайомий голос.
— Так! Кілька днів тому. Ви отримали моє послання?
— Отримав. І Анатолій теж загинув.
— Я прошу вибачення, я не знаю Анатолія.
— А він загинув. Декілька годин тому. Як стало темно.
Так. Анатолій Сумцов. Вулиця Над’ярна, 6. Селище міського типу Дружбонародівка.
— Я дуже вдячний, що ви мені подзвонили.
— Нема за що. А я вдячний, що ви нарешті озвалися. Може, познайомимось?
— Я Олександр Чеканчук. Колега Мар’яни Хрипович.
— Дуже приємно. Коля Кубов. Сусід Анатолія.
— Ви також із Дружбонародівки?
— Абсолютно правильно. Це на мій комп’ютер прийшло ваше повідомлення сьогодні вранці. Анатолій ще тоді був живий.