Почався грудень. Співробітники фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL працюють від дев’ятої ранку до дев’ятої вечора без вихідних, щоб потім мати різдвяні канікули від Різдва за григоріанським календарем до Різдва за юліанським. На Різдво Біст полетить до себе у Сполучені Штати. Новий рік зустрічатиме з мамою й татом, яких не бачив уже два роки, — на минуле Різдво літав з Мар’яною до Єгипту. А поки треба працювати й працювати, щоб заслужити собі справжній Merry Christmas[32]. Складаються великі звіти про підтримані установи та індивіди. Сортується кореспонденція за принципом, кому надсилати аплікаційні форми, а кому не варто. Всі ретельно готуються до фінасової перевірки з центру.
А з пошуком істини виникають великі ускладнення. Лариса, яка ще не дуже вправно орієнтується в бурхливому морі фундаційних комп’ютерних таблиць, ледь устигає виконувати поточну роботу. Нема змоги ні пошукати даних про стипендіата фундації Альошу Рудченка, ні даних про Дружбонародівську аплікацію. Віст сказав, що засідання ради по Грантах буде вже після Різдва. А поки треба зробити стільки роботи! І все встигнути до Різдва. Бо інакше не зійде Віфлеємська звізда! Саме цим лякала маленького Джері його мама. І він у грудні все робив особливо ретельно, бо відчував свою власну причетність до тої містичної події.
А Ларису, незважаючи на страшну перевантаженість, мордує інша подія. Також містична. Невже всі про неї забули? Яке жорстоке життя! Чи є в ньому істина? А може, істина життя саме й полягає в забутті тих, хто пішов з життя?
Але сама доля все-таки хоче, щоб вони шукали істину — якщо не абстрактну, то, принаймні, конкретну істину життя і смерті Мар’яни Хрипович. Ось Ларисі дали пластикову папку з аплікаціями, які будуть розглядатися відразу після зимової перерви. А ось втричі товща тека з аплікаціями, на які напишуть відмову без засідання Ради. Ларисі треба ще раз переглянути ці аплікації і скласти їхній комп’ютерний список.
У жодній теці нема аплікацій з Дружбонародівки. Лариса дуже уважна — спробувала б вона бути неуважною! Але нема. Нема! Загубилось по дорозі? Не може такого бути: вчительки кричали, перебиваючи одна одну, що надсилали аплікації рекомендованою бандероллю, такі не губляться. Значить, аплікацію «загубили» у фундації. Але чому? Можна було б просто відмовити. Фонд приватний, хоче — дає гроші, хоче — не дає. Он скільки відмов буде розіслано по всій Україні після Різдва!
Лариса ділилася з Чеканчуком своїм відкриттям, але він не сприймає тієї інформації. Він ще глибше поглинутий передріздвяною запаркою і здатний тільки сортувати й звітувати. Втім, ще два дні — й Лариса стає такою самою. Їй також уже більше не хочеться шукати істину. Навіщо її шукати, якщо істина в тому, щоб добре виспатись? А тут іще референт Тетяна виявилась вагітною. Хотіла допрацювати до Різдва, щоб отримати всі обіцяні винагороди. Але ненароджена дитина запротестувала, і Тетяна лягає до лікарні на збереження. Її обов’язки з відповідною винагородою, — але хай їй грець, тій винагороді! — розділили між Ларисою та іншою співробітницею.
Під час нетривалого обіду колеги розповідають Ларисі, що в порівнянні з минулим роком Віст просто сказився. Змушує багатьох паралельно робити те саме, щоб потім зіставляти правильність результатів. А «довгожителі» фундації — їх тільки двоє — кажуть, що таким скаженим Джері був до появи Мар’яни. Жінка на нього справляє позитивний вплив, а поки він сам, то звір звіром. Одне слово, Віст. Ми мали велику надію на вас, Ларисо...
— Хай він сказиться! Це не мій тип мужчини!
— А поки казимося ми...
Ларису викликали до закладу, де здобуває середню освіту син Ярослав, який уперто не вважає за потрібне виконувати навчальний план. Лариса не йде, замість неї до гімназії суне бабуся Майя, і, не вислуховуючи скарг учителів, сама в свою чергу скаржиться на дочку Ларису і на свою катаракту. Розгублена кураторка каже, що цього разу Ярославу виставлять необхідні бали, але надалі — за що ви, власне, платите гроші? Лариса не сприймає маминих слів. Кладе слухавку і просить, щоб її більше не кликали до телефону, якщо це знову з дому. Але цього разу її питає незнайомий жіночий голосок:
— Алло! Це Лариса Вікторівна? З вами говорить Галя з Гірничого. Ми з вами разом їхали в поїзді. Не пам’ятаєте?
Галя? Яка ще Галя? Ах, з Гірничого! А я й не знала, що ти Галя. Лариса згадала гарненьке дурненьке личко, довгі ноги і лялькові фарбовані кучері дівчини з Гірничого, що їхала з ними в купе разом з бадьорим підстаркуватим Джеком. Очевидно, як це й можна було передбачити, той Джек десь завіявся. Дуже доречно. Де ти є, Галю?
— Я в Києві. Приїхала до тьоті Марусі.
Лариса призначає їй зустріч біля Золотих Воріт.
— А з якого боку? — питає янгольський голосочок.
— Там, де Ярослав Мудрий.
— Ярослав Мудрий? А де він?
— На двох гривнях! Twogrivna man. Біля нього. Тільки дивись, не поплентайся до стогривенного!
Галя не розуміє гумору, але добре розуміє англійську мову. Закінчувала Донецький університет. На стаціонарі! В Гірничому роботи нема. Навіть не влаштуєшся до школи на сто сім гривень. Була зустріла Джека. А в нього, виявилося, ще нема дозволу на одруження, який видається на підтвердження фінансової спроможності. Вона згодна і без спроможності, але без неї він не може викликати її до Америки. Тільки й може іноді приїздити сам. А довідки чекати ще років 6-7. Краще пошукати щось інше. Правда?
— Правда! Тільки не будь такою нестримною, як тоді в поїзді. Do it easier. OK?[33]
Джері в захваті від Галі, яку тут же бере на місце референта Тетяни. На третій день Джері уже замикається з Галею у своєму кабінеті. Мар’яна ніколи не падала так низько. Але й Біст ніколи не сяяв так сліпучо. Кажуть, він навіть відмінив свою поїздку до мами й тата на Різдво. Всім стає легше. Тільки би пережити фінансову комісію з Лондона.
— Ми вам казали, що в нас була велика надія на вас, — дякують Ларисі колеги.
— Ну й кар’єру ти робиш, Ларо, — висловлює своє захоплення Чеканчук. — Вищий пілотаж впливу на шефа: не спати з ним, а підкладати йому дівчат!
— За кого ти мене маєш? Підкладати дівчат! Скоро матимемо Wedding![34] Ти краще скажи: ми продовжимо пошук істини, Сашику?
— Пошук істини, пошук істини... Я про нього майже забув у цій лихоманці. Але сьогодні вранці Біст запитав мене, чи не міг би я знайти Рому Ручкіна, який працював тут перед генеральним звітом минулого року.
— А хто такий Рома Ручкін?
— О! Це Геній по схову істини від тих, хто її раптом шукатиме...
— Отже, то він ховає ту істину, яку шукаємо ми?
— Не думаю, щоб його роль була вирішальною у приховуванні нашої істини. Але завтра він прийде, і зробить так, що одна з наших ланок урветься назавжди.
— І ти про це знаєш і мовчиш?
— Якби ти знала щось про Рому Ручкіна, то активізувала б ці знання значно швидше. А ми, чоловіки, значно тупіші.
— То пересади свої знання в мою голову. А я їх зактивізую.
— Тоді давай сьогодні після роботи вип’ємо по 50 грамів у нічному барі. Чи ти вернешся додому об одинадцятій, чи о дванадцятій — не має значення.
— О дванадцятій навіть краще. Мої вже спатимуть і не діставатимуть мене.
— Тоді сьогодні ввечері підемо до кабака. І я розповім тобі про Рому Ручкіна.
У Києві пішов сніг. Засипало дорогу, трамвайні рейки, іржаві підвіконня і граблі у вікні навпроти. Щодня Олександр Риженко чекає дзвоника від Лариси або в крайньому разі від Сашка Чеканчука, але вони мовчать. Коли одного вечора він сам зателефонував Ларисі додому і почув від Майї Гаврилівни, що Лариса народила дебіла й посадила його їй на шию, а тепер вирішила приморити їх обох, а коли це нарешті станеться, вона навіть не прийде прибирати їхні розкладені тіла. Коли ж одного ввечері подзвонив додому Чеканчукові, то почув неадекватний набір звуків і короткі гудки перерваного зв’язку. Передзвонив ще раз — не брали слухавки, очевидно, вимкнули телефон. Правда, наступного вечора Чеканчук вибачився по телефону і сказав, що треба дожити до Різдва. Риженко запитав, як справи з картинами Козової — чи не було претензій від Біста, що картин замало. Чеканчук відповів, що нібито все гаразд, вогняний цикл прикрасив кабінет шефа, і підроблену розписку підшито до відповідної теки — він підшивав її особисто. А поки він більше не в змозі говорити. Доживемо до Різдва. Тоді фундація піде на канікули, і вони з Ларисою знову візьмуться за пошуки істини. Гадаю, сніг не замете всі сліди.