Олександр Чеканчук так і не одружився у свої сорок років, хоча й любив багатьох вартих того жінок, і вони його теж нібито любили. В молоді літа, ще до півночі, він любив Ларису Лавриненко. Але коли він студентом останнього курсу почав з’являтися як наречений в їхній захаращеній, проте просторій квартирі на Полтавській вулиці, Ларисина мама стурбовано стала виясняти, що він має у Києві і чи потрібна йому для влаштування на роботу ота сама київська прописка, тодішній еквівалент майнового цензу... Тоді він домігся спрямування на північ, поїхав на два роки на золото, а Лариса лишилася в Києві у своїй трикімнатній квартирі. На півночі він любив дуже милу і ніжну жінку з Росії. Це була гірка любов, бо вони обоє знали, що це не назавжди. Кохання дуже часто виявляється не навіки, але, коли про це знаєш наперед, усе відбувається особливо гірко й солодко. А потім він повернувся у Київ до Лариси, яку він завжди болісно порівнював з тією росіянкою. О, ці роздвоєні дороги людських доль! Лариса тим часом вийшла заміж за такого собі інженера Володю. Найцікавіше, що він теж був без київської прописки, але, замість того, щоб їхати на північ, зробив київську дівчину вагітною. А Чеканчук вніс гроші за кооперативну квартиру на Оболоні, влаштувався на роботу в експедицію з вивчення якихось явищ і почав писати роман «Вирвані роки», бо пережите на півночі просилося на папір. «Вирвані роки» побачили світ в одному з київських літературних часописів років через десять. А тоді він був безмежно щасливий, що написав і надрукував ті чотириста десять сторінок на казенній електричній машинці під час обідніх перерв, по закінченні робочого дня, а іноді й у робочий час.
З розділами «Вирваних років» він прийшов на квартиру до напівзабороненого Стопченка, де здобув зо два десятки захоплених читачів, серед яких була й Мар’яна. Вона саме тоді пішла від Васі Молдавського і жила в чорному будинку по вулиці Боженка, якого давно нема, старому й пошарпаному, одначе зі слідами колишньої краси. Його дім на Оболоні будувався, але до новосілля було далеко. Так склалося, що він оселився разом з Мар’яною і маленьким Юрком у кімнатці, що вона наймала, — з окремим виходом і похилим ґаночком.
... Коли Юрко засинав, коли миналася година кохання й наставала ніч відвертих розмов, Мар’яна, припавши щокою до його плеча, тихенько розпитувала, що у «Вирваних роках» було насправді, що вигадано. Майже все було насправді. Молдаванина насправді вбили за крадіжку, а харків’янин насправді покінчив життя самогубством, коли йому написали, що його дружина все одно померла від лейкемії, а він щосили заробляв гроші, щоб витягти родину з напівпідвалу. Російську жінку в житті звали Ірина, а він, щоб підкреслити її автентичну російськість; найменував її Акуліною. Єдине, що він обходив у тих нічних розмовах, це справжнє ім’я чорнявої української жінки, яка теж була неявно присутня у «Вирваних роках». Але Мар’яна довідалась з інших джерел, що то була Лариса Лавриненко, Лявриса, як відтоді вона її іменувала. Він шепотів їй на вухо, що скоро вони одружаться, і в них буде ще одне дитя, дівчинка, і вона ствердно мимрила: так, гаразд. Але скоро все минулося. Він уже писав батькам, що має одружитися з жінкою, в якої є дитина, і мати відповіла, що ж, як ти так вирішив, тобі жити з нею, не нам, приїздіть, познайомимось, і живіть. Він довго не наважувався запросити Мар’яну до своїх батьків, не міг укласти шлюб офіційно без того ритуального знайомства, невже вона того не розуміла, не так і багато від неї вимагалося. Але Мар’яна Хрипович прийшла в цей світ, щоб ламати традиції й ритуали, хіба ти цього не знав? А може, я ще повинна стати на городі у твоїх батьків копати картоплю? Мар’яно, картоплю копають восени, а зараз липень, там така краса, малина, смородина... Прекрасно, ти мене — мене! — поставиш варити малинове варення біля примуса! Якого примуса? У нас на літній кухні газовий балон, та йди ти під три чорти і навіть далі зі своїм газовим балоном і малиновим варенням!..
І коли вони вже не були разом, але бачились, життя зводило їх весь час, світ тісний, а останній рік вони працювали разом в одній установі. Вона періодично запитувала: чи знайшлася охоча варити малинове варення на літній кухні? Не знайшлася! Хоча, хіба справа в малиновому варенні?..
Його попутниця нарешті стомилася перечитувати газету, і, перш ніж вимкнути світло, кладе під подушку ножа, яким нарізала ковбасу для дорожньої вечері. Потяг летить у чорну безвість. Завтра він прибуде до обласного центру, звідки йому треба буде дістатися до райцентру Новожахова, а звідти — до селища Комбінатного.
Від сонної попутниці через прохід пахне парфумами і молодістю, вона зваблива жінка, їй є що оберігати від нахабних випадкових чоловіків, і він згадує, як пахло розкішне волосся Мар’яни, її шия, плечі... Навіщо він тяг її тоді знайомитись з його батьками, як банальну наречену, все якось би владналось, і не прокляли б його батьки, невже він не бачив, що до неї не можна було, як до звичайної жінки, а якби вони тоді стали подружжям, то і Юрчик був би вдома, і було б іще одне дитя розумне і гарне, як мама й тато, і не їхав би він зараз у цьому брудному розбитому потязі за мертвою Мар’яною!..
Незважаючи на те, що Новожахів нещодавно відзначив своє 250-річчя, в ньому не збереглося нічого від старого повітового міста. Декілька безликих п’ятиповерхівок, стандартні бетонні міськвиконком, універмаг, центр дозвілля. Решту території міста складали будинки сільського типу різного рівня злиденності, деякі а яких виглядали несподівано пристойно. Від автостанції Чеканчук відразу рушив до НДЦМ — Новожахівського дитячого центру мистецтв, з директоркою якого Марією Василівною він був знайомий — вона приїздила до Києва за підтримкою. В НДЦМ уже почули про смерть у Комбінатному і не знали, як відреагувати на неї — запросити священика освятити приміщення чи оголосити хвилину мовчання. Поки ще нічого не проводили — чекали вказівки. Чеканчук пояснив, що фундація — не облвно і відповідних вказівок не дає. Марія Василівна повела його коридорами й класами НДЦМ, вона заквапилась показати, на що йдуть гроші, виділені фундацією. Ось полагодили опалення. Ось настроїли фортепіано — Марія Василівна взяла акорд ля-мінор. Ось купили штори для класу малювання. Ось картини наших юних художників — а це наша Любонька Козова. Про напівпаралізовану 16-літню Любоньку Козову Олександр Чеканчук чув багато, і на титулі проспекту фундації використано фрагмент її роботи «У Жахові на базарі». Так звичайно малюють тільки діти, які передчасно стали дорослими, бо їм недовго жити. Ось ми зорганізували харчування сиріт, які мають нахили до мистецтва, вони приходять на другу, обідають і потім ідуть на заняття. Мабуть, такий вигляд і запах, як у кімнаті, де харчуються новожахівські сироти з мистецькими нахилами, мали приміщення діккенсівського робітного дому. А ось тут ми виділили кімнатки для гостей — у нас, у Новожахові, немає готелю, і люди на квартиру не приймають. Тут і зупинялася покійна пані. Вона була дуже незадоволена, що душу нема, і туалет на коридорі. Але що поробиш? Зробили, що змогли. Чому пані поїхала до Комбінатного? Звідти приїздила жінка Марія Підгубна. Вона й запросила вашу співробітницю до себе, казала, в неї чиста світла кімната, де можна переночувати, і підвіз їх якийсь родич на своїй машині. А що далі було — то я вже й не знаю. А ось і машина для вас. Рада, що хоча б чимось змогла вам допомогти.
Марія Василівна провела його до старенького «Москвича», вийшла на холод без пальта. Відчувалося, що вона хоче щось сказати, але не насмілюється. Але потім-таки зважилась, розуміючи, що благодійник з Києва приїде до них нескоро:
— Може, зараз і недоречно, але ваша пані Мар’яна, царство їй небесне, казала, що більше допомоги установам не буде. Тільки стипендії дуже обдарованим дітям. Таким, як Люба Козова. Але як же без таких центрів, як наш? Це ж ми відкрили Любоньку! Це ми зорганізували для неї домашні уроки!