Саме з цього приводу Олександр Чеканчук відчайдушно посварився з Мар’яною Хрипович напередодні її від’їзду сюди. Треба підтримувати мистецтво, а не окремих митців. Як буде мистецтво, то й будуть митці! Так кричав Чеканчук. То була жахлива сварка. А Мар’яна відповідала йому: Який ти зануда! І в житті, і в роботі, і «Вирвані роки» твої занудні, і в ліжку завжди був занудою! Чеканчук онімів, усі його аргументи, які він продумував тижнями, місяцями, які готував для внутріфондівських нарад, тупо розбилися об Мар’янину відповідь. Вони сварилися в офісі фундації, того дня надвечір вона їхала сюди, до Новожахова, тому пішла додому раніше. А він сидів допізна, коли всі вже пішли, лишилась тільки охорона, він добре пам’ятає той чорний вечір. Секретарка Тетяна теж пішла, хтось зателефонував, і він узяв слухавку.
— Вибач мені, — дзвонила Мар’яна, — твої «Вирвані роки» дечого варті. І в ліжку ти був непоганий.
— Дякую, Мар’яно...
— Але в житті та в роботі ти банальний, як малинове варення в мідній мисці!
Це були останні слова Мар’яни Хрипович. Принаймні для Олександра Чеканчука. Але зараз йому неприємно, що хтось береться судити мертву Мар’яну, і він каже:
— Маріє Василівно! Мар’яна Хрипович дуже багато зробила особисто для допомоги дітям! Заради роботи у нашій фундації вона відмовилась від курсу лекцій у Ванкувері. А зараз її нема. І давайте не будемо її судити.
— Хіба я щось кажу проти неї? Але якби ви знали, як ми тут живемо, як ми тут живемо!
У Марії Василівни впалі темні очі і руки селянки. На ній пристойний костюм — єврообноски елітних фірм приїхали і в славне місто Жахів. Вона сутула й сива, а їй на два роки менше, між Мар’яні, — Чеканчук випадково знає вік директорки. Він простягає Марії Василівні свою візитівку з домашнім телефоном І дякує їй за допомогу.
— Попереду в мене страшне, — каже він на прощання.
— Я вас розумію. Мій старший син загинув під потягом рік тому. Їздив на станцію дивитись на поїзди.
Мабуть, думав, як би поїхати звідси. Невже тут і справді такі згубні місця? Бо навіть найвидатніша особа цього міста юна художниця Ел КозовА, непересічність якої оцінила сама Ем Хрипович, не знає щастя, скніє в інвалідському візку. Навіть не змогла поїхати на власну виставку до Мюнхена. Хоча фундація оплачувала дорогу їй і одному з батьків.
— Ось будинок Люби Козової, — ніби читаючи його думки, сказав йому водій, коли вони виїжджали на трасу, — її батько навмисне виламав паркан і спиляв дерево, щоб вона могла бачити поле з вікна.
Далі водій мовчав. Дорога йшла по рівнині, сіре небо зливалося з сірою землею. Весь простір навкруги був чорно-білим, здавалося, в усьому світі зникли всі барви, лишились тільки розмиті силуети. А які яскраві картини Люби Козової! Навіть не віриться, що їх намалювала хвора дитина, в якої перед очима тільки сіре поле, безкрає сіре поле...
Безкрає поле закінчилося, розпочався нескінченний індустріальний краєвид. Оце, мабуть, і є той Комбінат, один з гігантів недавніх часів, що зараз стоїть мертвий, і тягне за собою в чорну прірву небуття тих, кого раніше годував. Ось і оселі, де живуть люди. Дерев’яні бараки перших будівельників Комбінату. Там ще й досі хтось живе — он сохне білизна, стоять дитячі візочки. Бідні люди, ще й розмножуються. Дво-триповерхові білі будинки, де давали квартири першим комбінатчанам. Масив багатоповерхівок для наступних поколінь комбінатців. Будови селища закінчилися, почалися рейки й цегляні залізничні споруди. Станція велика, будувалася для неперервного вивезення продуктів діяльності нині покійного Комбінату. А його могутній силует грізно височить у сірій далечині на задньому плані декорацій останньої дії історії життя і смерті Мар’яни Хрипович. Чи думала вона колись, що знайде свою смерть у такому місці, зовсім не відповідному до її життя?
«Москвич» зупинився біля відділення дорожньої міліції. В коридорі товклися якісь істоти невизначеної статі. Його провели до лейтенанта міліції, який потис йому руку, висловив співчуття з приводу загибелі колеги, запропонував сісти, сумно відзначив, що з тієї платформи вже багато хто впав... Потім чемно запитав паспорт і почав заповнювати папери.
— Ви будете супроводжувати тіло?
— Я. Але я ніколи не займався таким, не знаю, як воно...
— Зараз. Спочатку встановимо особу.
— Вона тут?
— Де?.. Вона в моргу. Зараз вас відвезуть.
Потім дільничний щось говорив про протокол і Мар’янині цінні речі, які він мав отримати під розписку. А в Чеканчука виникла думка: а раптом то не Мар’яна загинула під колесами потягу, а інша жінка, а до міліції з якихось причин потрапили її речі, може, її хтось пограбував, а потім з її речами потрапив під потяг, Бог покарав, а сама Мар’янка жива і скоро знайдеться. Не могла вона так бездарно загинути в такому згубному місці!
Його відвезли до моргу в міліцейському автомобілі. З ним був уже інший чоловік у міліцейський формі — старший за віком, проте молодший за званням.
— Ольго Іванівно, корвалол, валеріана з вами?
— Вітю, який корвалол, яка валеріана? В нас давно тільки нашатир. Ходімте.
Вони зайшли в холодну кімнату з кахляною підлогою.
— Хай зачекає тут, я привезу сюди, навіщо людині йти далі? — сказала Ольга Іванівна і за хвилину повернулася, легко штовхаючи поперед себе металеву каталку. Під цупкою рядниною нічого не можна було вгадати. Обличчя теж накрите. З-під ряднини додолу звисає густе волосся кольору осіннього листя. І не руде, і не біляве, а саме таке, кольору feuille morte[19], як у незрівнянної Ірен Форсайт, однієї з найяскравіших літературних красунь. Цього було досить для встановлення особи. В горлі — страшний судомний ковток, стало млосно, він мимоволі закрив очі рукою. Міліціонер міцно підхопив його під пахви, а Ольга Іванівна сунула під ніс нашатирного спирту. Міліціонер підштовхнув його ближче до мертвої Мар’яни, а Ольга Іванівна лагідно вимовила:
— Не бійтесь, дивіться, личко не пошкоджене, — і вона відкинула покривало.
Чому на обличчі в Мар’яни немає страждання? Тільки неглибока подряпина на чолі. Декілька секунд він дивився спокійно, а потім йому знову стало млосно від думки про те, як трощилися її ребра і хребці, і він знову похитнувся і знову міліціонер підтримай його.
— Вона?
— Вона.
— Тоді ходімте розпишетесь.
Вони вийшли в пошарпаний кабінет, його посадили, він підписав папери, що він, Олександр Богданович Чеканчук ...у присутності... стверджує... що загибла... є Мар’яною Миколаївною Хрипович... О Господи! Даруй нам гріхи наші!
— Я на вас чекатиму в машині, а ви поки тут з Ольгою Іванівною.— Не треба, вам ще платити за прейскурантом за зберігання, за бальзамування, за послуги...
— Не турбуйтесь, я все сплачу, а це візьміть за вашу доброту. Я вас прошу, Ольго Іванівно. Спасибі вам.
— Ні, ні, за таке не можна брати! А оце зараз візьму, а потім залишусь без роботи! Ходімте, я вам видам те, що було на ній. Який це в неї номер? — Ольга Іванівна подивилась на папери.
Вони підійшли до камери схову, де згідно із зазначеним номером зберігалися в целофанових пакетах речі тих, хто потрапляв до моргу. Ольга Іванівна видала Чеканчукові кокетливі чорні чобітки з трьома срібними пряжками по боках і чорного велюрового кашкета.
— Ось, зовсім ціле.
— Куди ж я з усім цим? — розгублено запитав він.
— Ми завжди повертаємо речі після нещасних випадків. Життя зараз знаєте яке? Мертвим уже нічого не треба, а живим ще може знадобитися. Зачекайте, зараз мені розпишетесь за все. А за це окремо. Тримайте, — і вона простягла йому торбинку, де зберігалися уламки розтрощеного годинника, що був на руці Мар’яни.
— Вибачте, Ольго Іванівно, я можу ще раз глянути на неї? — схвильовано проговорив Чеканчук, — я вас дуже прошу... Я швидко.