— Добре, ходімте.
Вони знову опинилися в кімнаті, де вже були, і Ольга Іванівна знову вивезла йому Мар’яну і обережно відкинула покривало, щоб не лякати його виглядом розтрощених кісток.
— Ви не переживайте, вам її приберуть у Києві, ніби живу, головне, що личенько ціле, — заспокоювала його Ольга Іванівна.
Олександр обережно торкнувся її волосся. Більше, ніж інтимні пестощі, бережуть його долоні пам’ять про дотик до тих кіс. Нечасто таке волосся обрамлює гарне обличчя. Зазвичай природа вирішує: годі з жінки обличчя, а волосся буде ординарне. Або такі неймовірні коси обрамлюють звичайне лице. Природа всього надарувала Мар’яні, і доля багато чого їй дала. І чоловіки теж робили Мар’яні щедрі дарунки. Він, Олександр Чеканчук, у далекі роки їхнього кохання подарував їй діамантові сережки. Люди, що поверталися з півночі, бувало, робили коханим жінкам щедрі дарунки. Вони з Мар’яною розсталися, але вона і далі їх носила, вона любила їх, коли вже не любила його. Де вони зараз? Ось, тільки дірочки на вушках. Він обережно торкнувся несподівано твердої холодної щоки Мар’яни і знову хрипко скрикнув, і не було поряд міліціонера Віті підтримати його.
Коли вони їхали далі, Чеканчук запитав Вітю, чи можуть працівники моргу взяти собі щось із коштовних речей, що були на небіжчиках.
— Підозрюєте, ніби щось пропало? — запитав Вітя, — тоді залишайте заяву. А взагалі, за інструкцією, якщо раптом хтось із них щось присвоїть і це розкриється, вони втратять роботу! А ви знаєте, що таке робота в Комбінатному?
— Яка ж у них зарплатня?
— Яка б не була, але в тих, хто працював на комбінаті, немає й того. Зараз поїдете забирати цінні речі.
Потім разом з друзями в Києві він намагатиметься відтворити в пам’яті кожен етап своїх поневірянь по установах і переговорних пунктах Комбінатного. Навіщо Мар’яна поклала свого мобільного телефона до внутрішньої кишені пальта? Якби він був у дорожній сумці, то лишився би цілим і Чеканчук міг би скористатися ним, щоб якнайшвидше вивезти її тіло з цього жахливого місця. Він ночував у Комбінатному, бо не встиг владнати всі справи, а також не зміг додзвонитися — ні до Києва, щоб зустрічали з відповідним транспортом, ні до обласного центру, щоб зарезервувати місце у поштовому — так, поштовому вагоні, ні до Біста, який наказував подзвонити. Він пам’ятає протокол про виявлення тіла на рейках «у розчленованому стані» і завірений висновок про нещасний випадок. Відсутність пограбування виключає скоєння навмисного нападу. Втім, якщо у родичів чи колег потерпілої є сумніви, якщо їм щось відомо про її оточення, зв’язки й діяльність, вони можуть подати заяву про відкриття кримінальої справи. Це можна зробити і за місцем проживання потерпілої. А ще був перелік речей з Мар’яниної сумки, які він також мав отримати під розписку. «... Предмет жіночого туалету іноземного виробництва у кількості 2 (дві) одиниці... Светр ручної роботи... («Навіщо вона брала з собою цей пухнастий светр із величезним декольте? — запитає його вже в Києві Лариса Лавриненко. — Дуже непрактично в дорозі, особливо взимку»)... Він пам’ятає закривавлені шматки «зелених» у целофановому пакеті, за які він розписувався окремо... І ключі від квартири, так, ключі від Мар’яниної квартири, це він добре зафіксував у пам’яті, бо вже в тій очманілій метушні затямив, що має неодмінно потрапити до Мар’яниної оселі раніше, ніж її синочок Джордж. Щоб пошукати сережки, платинові сережки з діамантами, які він, Олександр Чеканчук, подарував їй п’ятнадцять років тому.
По дорозі до Києва звичний до дорожнього дискомфорту Сашко Чеканчук цього разу благословив того, хто причепив до потягу voiture lit[20]. Спальний вагон, заповнений на якусь третину, заснув рано. У вагонах нижчого ґатунку ще довго пили пиво, різались у карти і реготали. А в поштовому вагоні на чолі потягу в металевому ящику спала вічним сном розчленована Мар’яна Хрипович. Щоб через день чи два вирушити в останню путь з якогось траурного залу до якогось із київських цвинтарів — цікаво, до якого саме? Це вже не моя печаль, — подумав Чеканчук, засинаючи. Попередня ніч у Комбінатному теж була неспокійна. Його привезли ночувати на квартиру до якоїсь жінки, яка, зрадівши, що він заплатить, відвела йому окрему кімнату і дала миску з теплою водою помити ноги. Проте спалося дуже погано. Звечора хазяйка гучно гримала на сина, хлопчика років дванадцяти. А вночі хтось страшно кричав за стіною, і знову сварилася хазяйка: закрий рота! ніяких у тебе талантів! ніяких спосібностей! то й мовчи! І стіни здригалися від звуків ударів, а істота, яку били, кричала ще голосніше. А може, того не було насправді, а просто після втоми важких днів його мучили кошмари.
Але в спальному вагоні Чеканчук виспався добре, як у дитинстві. За чашкою дорожнього чаю прийняв остаточне рішення неодмінно навідатись до Мар’яниної оселі, чого б це йому не вартувало. До Києва потяг прибув вчасно. Їх з Мар’яною зустріли. Чеканчук зарання приготував документи, з якими тіло мали везти до моргу, але була потрібна його присутність. Його ніхто не запитав про ключі від Мар’яниної хати, а він був приготувався відповідати, що їх у нього нема. Нема і все тут. Він знову підписував якісь папери, хтось уважно вивчав ті, що він їх привіз із Комбінатного, і йому здавалося, що от-от розпочнеться вчорашнє очманіння. Але до обіду він звільнився. І, стримуючи тривожне калатання серця, рушив до Мар’яниної хати. Може, її квартира опечатана, але все одно він поїде туди саме зараз, він зробить спробу потрапити туди.
Він був тільки один раз кілька років тому в тій квартирі, яку Мар’яна придбала після повернення зі Штатів. Його запросили на новосілля, себто, на презентацію квартири. Іще тоді Сашко Риженко в’їдливо жартував, чому на почесному місці не висить портрет Достоєвського. Пройда Риженко, який теж знав ходи й виходи до заокеанських університетів, через надійні канали довідався, чим насправді займалася Мар’яна Хрипович в Америці. Ця патріотка, чиї славні предки нібито ще за Київської Русі потерпали за український націоналізм, потихеньку заробляла собі на житло в столиці незалежної України, читаючи за океаном про російську літературу, а не химерний загальнослов’янський артистизм.
Говорили, що потім Мар’яна зробила в своєму мешканні фантастичний ремонт. Подивимось, якщо туди тільки можна зайти.
Людний Хрещатик завжди хоч трошки, а змінюється, навіть якщо від’їздиш зі стольного граду на два дні. Саме тут, неподалік від пасажу, її житло. «Типова ментальність Сапернослобідської графині: купувати квартиру — на Хрещатику! — коментувала вибір Мар’яни Лариса Лавриненко. — Справжня київська інтелігентка, — якби раптом заробила такі гроші, придбала би хату на Ярославовім Валу або на Львівській площі!» Коли Чеканчук пірнув під арку того хрещатицького будинку помпезно-сталінського зразка, серце ледь не вискочило з грудей. Але назад дороги не було. Здається, цей під’їзд. Кнопкова система поламана. Ліфт везе на шостий поверх. На дверях ніяких печаток. Ключі з плетеним брелком. Їх тут багато, сім чи вісім. Знову шумить ліфт. Хоч би не сюди, щоб ніхто не побачив, як він незграбно підбирає ключі до чужих дверей. Так, верхній замок відімкнули. Тепер нижній. Ключ довго не потрапляє до щілини, і крутиться погано. Але нарешті справу зроблено. А тепер хтось кладе важку руку на плече.
Ні, не кладе! І не треба самому себе лякати! Він прийшов покласти в Мар’янину хату її речі! Ось валіза, а ось опис речей. «Предмет жіночого туалету іноземного виробництва — 2 (дві) шт» Хто носитиме тепер це шмаття, що коштувало стільки грошей? У Мар’яни немає дочки, якій би перейшли в спадок її шкіра і хутра, а також її діаманти, і зокрема ті сережки, які...
Чеканчук замкнув за собою двері. Він у величезному передпокої-вітальні. Мар’яна виламала стінку між першою кімнатою і коридорчиком, утворився грандіозний єврохол, який має приголомшувати усіх, кому дозволили переступити цей поріг. На стінах — декілька картин, під стінами — євродіжки з рідкісними вазонами. Посередині вітальні — диван-козетка. Як у музеї. Далі важкі дзеркальні євродвері ведуть до коридорчика, куди виходять інші приміщення: ванна, туалет, спальня, кабінет, який Мар’яна переобладнала з кухні. Папери на столі в кабінеті й безладдя у спальні свідчать про спішний від’їзд і неодмінне повернення невдовзі. На телефоні в кабінеті блимають повідомлення. Їх два. Одне з Комбінатської міліції, те саме, яке три дні тому надійшло до офісу фундації. Друге ледь чутне, ніби з діжки. Очевидно, чоловічий голос надіслав його з провінційної телефонної станції. Слова можна розібрати тільки після кількох прослуховувань: «Люба, я чекав на тебе, а ти не приїхала. Що сталося?»...